Алея жаху, новий фільм оскароносного мексиканського режисера Гільєрмо дель Торо, виходить на великі екрани в Україні 20 січня. Це нова адаптація однойменного роману Вільяма Ліндсі Грешема.
Книга Грешема вже була джерелом для досить хорошого фільму 1947 року Едмунда Гулдінга з Тайроном Павером у головній ролі. Та картина отримала схвальні відгуки у критиків, але не знайшла підтримки у глядацької аудиторії. Все через обожнюваного на той час Павера, який у фільмі змінив образ доброго хлопця на мерзенну та, зрештою, слабку людину.
Сценарій нового фільму дель Торо написав у співавторстві зі сценаристкою Кім Морган. На відміну від адаптації 40-х років у нього стрічка значно моторошніша та жорстокіша. Але у Гулдінга 33-річний Павер органічніший ніж у дель Торо 46-річний голлівудський секс-символ Бредлі Купер, враховуючи, що обидва вони грають молодого чоловіка Стентона Карлайла.
Події стрічки розгортаються напередодні вступу США у Другу світову війну і розповідають про те, як герой Купера влаштовується до вуличного цирку і прудко проявляє свій талант до фейкового ясновидіння. А згодом стає відомим та починає вірити у власну своєрідну містичну доблесть.
Ця історія нагадує міф про Ікара, який через свою самовпевненість та зарозумілість злетів занадто високо до Сонця. В Алеї жаху лейтмотивом ікарівських крил є слава та багатство, які призводять до падіння героя. Не дарма кажуть, що Господь часто випробовує людину владою або грошима, і з цим можуть впоратися лише одиниці. Ось і герой Купера цей іспит провалює. Тож за жанром фільм більше тяжіє до своєрідної трагедії маленької людини, аніж до класичного фільму жаху чи психологічного трилера.
Коли стається трагедія, Стентон вирішує використати свій талант, освоївши кілька чудових трюків та кодів для читання думок людей. Він і Моллі (Руні Мара), яка шокує публіку електричним струмом на сцені, їдуть у велике місто, де роблять шоу для заможної еліти. Це привертає увагу психіатра Ліліт Ріттер (Кейт Бланшетт), у співпраці з якою народжується ідея значно більшої афери.
Далі розпочинається абсолютне падіння героя Купера, адже його життя перетворюється на самообман. Загалом упродовж двох із половиною годин Алея жаху проводить своєрідне дослідження, порушуючи питання про те, що ж робить людину людиною.
Якщо говорити про найсильнішу сцену у фільмі, то вона відбувається на самому початку за участю зловісного Клема Гоетлі у виконанні Віллема Дефо. Герой Купера з острахом спостерігає, як Клем демонструє публіці виродка Гіка, який відкушує куркам голови. Ця робота призначена для алкоголіків та наркоманів, якими можна маніпулювати. Стентон вважає, що бути Гіком – гірше за смерть, а дель Торо робить цю сцену настільки жахливою, що аж серце холоне. Водночас образ Гіка значно ширший і з наростанням сюжету стане головним його компонентом.
Головний герой міг би стати загадкою для глядачів, якби в його діях була двозначність, а Алея жаху – несподіванкою. Але наївність Стентона не працює у сукупності з усміхненим поглядом Купера. А тому дель Торо примушує глядача сидіти в очікуванні, доки злість героя не проявиться повною мірою, знаючи, що це неминуче.
У фільмі представлені розкішні сцени у стилі арт-деко та витончені костюми. З одного боку, вони ваблять, але без переконливого головного героя ця велич не компенсує затягнутість. Бредлі Купер – хороший актор, але у цій роботі не здається гармонічним попри всі його зусилля. Чого не скажеш, приміром, про Дефо, який посміхається, наче гоблін, та викликає шалену насолоду. Або Кейт Бланшет з її одночасно гламурністю, хитрістю та підступністю.
Алея жаху нагадує тьмяну спробу створення нуарного світу без особливого натхнення. Фільм викликає радше розчарування від того, що дель Торо не зміг витягнути з історії більше ніж у романі Грешема.
Загалом в останні роки спроби зробити власний римейк з класичного фільму у 99% випадків нагадують карикатуру і за всіма канонами не мають права на існування. Це наче посягати на святе! З останніх прикладів – нікому не потрібний римейк фільму Ребекка Альфреда Гічкока, який вийшов у 2020 році з Анрі Гаммером та Лілі Джеймс в головних ролях. Після перегляду стрічки складно навіть співставити їхнє виконання з роботами Лоуренса Олів’є та Джоан Фонтейн. А новий минулорічний Сам удома змусив отетеріти шанувальників кіно вже після перегляду трейлеру.
Та інколи бувають хороші та достойні спроби вдихнути нове життя у класику, як от із мюзиклом Вестсайдська історія Стівена Спілберга. В інших випадках – це просто нездатність вигадати щось нове.
