Співачка Ольга Цибульська в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповіла, як 100 днів повномасштабної війни в Україні змінили її життя.
Артистка зізналася, на що змінила свій погляд, і від яких звичок їй довелося відмовитися.
– Як 100 днів війни змінили ваше життя – побут, звички, цінності?
– Я завжди по-особливому ставилася до часу. Щоранку вплітала собі квіти у волосся. Увечері вони в’янули, і я запитувала себе: Час минув. Вони зів’яли. І ти, мабуть, також. Чи там я, чи з тими я, чи щаслива я?
Тепер кожен день став не просто годинником, а життям. Повноцінним і безцінним. Навчилась казати дякую за кожен ранок.
– На що переглянули свій погляд?
– Зрозуміла, що все необхідне уміщається в одну сумку. Зібралася дуже швидко – за 10 хвилин. 10 хвилин, які були на збори, поки ми тікали з дому, взявши сина, документи та їжу.
Війна навчила швидко прощатися з усім, що любиш. На це немає часу. Війна навчила, що щастя – це бути поруч із тими, кого любиш. Мати можливість почути, побачити рідних, хоча б за відеозв’язком, не відкладаючи на потім важливі слова.
Війна навчила відчувати затишок і будинок там, де ти зараз. Навіть якщо за сотню кілометрів від дому, як ми із сином, і не знаєш, коли повернешся. Або взагалі втратив житло, як мої батьки, і не знаєш, куди повернешся. Ми в Україні. Вдома. Я так хочу, щоб усі повернулися до своїх рідних міст та сіл!
– Чи є речі, які не помічали до війни? Які саме?
– Виявилося, я не хочу за кордон. Зовсім. Раніше дівоче серце завмирало від романтичних відео з Парижа, прогулянок Барселоною чи бажання полетіти десь на острови. Тепер від цього нуль емоцій. Жодного разу не перетнула кордон з початку війни. Тут відчуваю своїх людей та користь, яку можу приносити. Своя сорочка найближча до тіла. Своя країна – найкраща для щастя.
– Від яких звичок довелося відмовитись і яких набули?
– Якось мій друг із ЗСУ зателефонував, коли я сиділа п’ятий день із немитою головою в кутку кімнати та читала новини. Він сказав, що дзвонить за світлом та теплом. Я розповіла все, як є. Я катаюся на емоційних гойдалках, від повної апатії до істерики та назад. Болить постійно – за всіх та від усього.
– Ольчику, твоя немита голова на війні не допомагає. Ми тут із пацанами, бо боремося за Україну та наших гарних дівчат. Чуєш? Чекаю на класну фотку. Хочу усміхнутися, – сказав друг із ЗСУ.
До мене ніби дійшло. Війна продовжується. Ця проклята війна забирає людей, будинки, міста… Вона забирає сили. Вона обходиться дорогою ціною. Ціною нашої юності, нашого людського щастя. Війна закінчиться неодмінно. І буде наша перемога! А що лишиться від мене? Нам треба берегти красу і зараз. Нині особливо.
Знаю, що це дуже складно зараз. Але бути гарною у воєнний час – не соромно. Це насамперед ритуал, щоб зібрати себе до купи. Витерти сльози хоч на якийсь час і гордо підняти голову. А коли ми гордо тримаємо спину – жоден москаль на неї не сяде.
– Чому тепер більше приділятимете уваги?
– Робитиму все, що в моїх силах як артистки, щоб допомогти Україні наблизити перемогу. А після перемоги – поїду до своїх людей зі святковими концертами. У наших душах стільки ран. Нам треба бачитися, обійматися та лікувати добрим словом одне одного.
