Фабрика плагіату: які фільми Росія та СРСР вкрали у Заходу

плагіат в російському кіно

Унітази, собачі будки, скіфське золото, пісні, півострів, історія, цитати – і це далеко не весь список того, що полюбляють поцупити та привласнити у Росії. Не менш віртуозно там крали та крадуть кіно.

Тут йдеться не лише про режисера-пропагандиста та любителя Путіна Михалкова, а й про картини періоду радянщини. І це було не переосмислення класики, римейк чи інтерпретація.

Твердження про римейки і тому подібне легко спростовує система закритості самого формування СРСР. Це нагадує історію зі збірною з футболу КНДР, коли у 2014 році державне телебачення Пхеньяна оголосило про вихід національної команди у фінал Мундіалю. Тобто, як і зараз КНДР, СРСР проштовхував у голови масам своєї законсервованої “держави” все, що продукувала хвора фантазія, і легко таким чином присвоював чуже як своє. Ніхто ж не дізнається.

Зараз дивляться

Ви будете відверто здивовані, що улюблений цілим поколінням новорічний фільм – це ніщо інше, як нахабний плагіат. Ми підготували три російські картини, які є очевидними плагіатами, та дві, які балансують на межі – між запозиченням та легкою крадіжкою. Але почнемо зі свіжака – Михалкова.

12

Фільм, який висувався на Оскар від Росії, важко назвати римейком легендарного 12 розгніваних чоловіків. Це не інакше, як плагіат чистої води – повністю здерта основна ідея та адаптована під російські реалії. Це зовсім не блискуча задумка Михалкова, а поцуплена ним.

Ролі у фільмі виконали дуже хороші за своїм талантом актори, серед яких і українець Олексій Горбунов. Власне, на їхній грі й тримається картина, що здобула нагороди на певних кінофестивалях.

Кадри з фільмів 12 (2007) та 12 розгніваних чоловіків (1956)

Розбіжності у фільмах все ж є. В оригіналі глядач не дізнається, чи був хлопець вбивцею насправді. У Михалкова розкривають завісу таємниці та показують, що передувало подіям. Але тут блазень кремлівського диктатора замість звичайного побутового злочину за основу взяв багатовіковий міжнаціональний конфлікт – хлопця, який був жертвою війни. Та у цій історії є багато запитань і відсутність пояснень.

Судом присяжних розглядається справа чеченського 18-річного юнака, обвинуваченого у вбивстві прийомного батька — офіцера російської армії, який воював у Чечні. Тільки Михалков не роз’яснює, що бойовики нікуди не приходили, ці люди перебували на своїй землі, а ось хто до них прийшов і якими своїми діями змусив цих людей взяти до рук зброю, це вже інше питання. Михалков також не піднімає питання, коли злочинці ще царської Росії прийшли на ці землі зі зброєю.

Апогеєм абсурдності була пропозиція героя Михалкова визнати хлопця винним, щоб уберегти йому життя, сховавши у в’язниці. Здається, така ідея могла прийти в голову тільки в Росії, яка переповнена відсутністю законів, і де є лише химерна заявка на їхню наявність.

Собаче серце

Ще один путінський блазень виявився нікчемним плагіатником. Ексдепутат російської Думи та режисер Володимир Бортко у Собачому серці “злизав” буквально покадрово, включаючи типажі, з картини режисера Альберто Латтуади Собаче серце.

Кадри з фільмів Собаче серце (1988) та Собаче серце (1975)

За роботу Бортко отримав різні нагороди та ледь не лаври генія. Але тоді мало хто розумів “секрет” його успіху, адже не цікавився історією світового кінематографу. В реальності Бортко – режисер нікудишній. Ця підозра виникла ще після екранізації ним Майстра і Маргарити.

За 12 років до виходу фільму Собаче серце Бортка екранізація роману вже вийшла в Італії у режисера Альберто Латтуада. Хто з “простих смертних” в СРСР знав про існування фільму 1976 року або режисера? Але чекісти кремлівських палаців та їхні лакеї мали доступ до іноземного кіно.

Бортко стягнув у Латтуади все: сцени, типажі, ракурси, візуальні ефекти, навіть освітлення.

Варто зауважити, коли роблять римейк фільму, то про це є згадка у титрах, але навіть у такому разі режисер зобов’язаний демонструвати власне бачення, а у Бортка все було скрупульозно скопійоване, і акторам треба було просто зіграти ті самі сцени з тими ж діями. Секрет успіху виявився простим та банальним – плагіатом.

Іронія долі

Ціле покоління людей, котре народилися та жило в СРСР, називає цю стрічку Ельдара Рязанова однією зі своїх улюблених. І мало хто знає, що спершу популярності набула вистава Одного разу новорічної ночі, за п’єсою, яка була написана у 1969 році. Фільм же зняли у 1975 році.

Але ще менше людей знають те, що десятьма роками раніше, у 1960 році у США вийшов фільм під назвою Квартира. Його сюжет один-в-один схожий на радянську Іронію.

Кадри з фільмів Квартира (1960) та Іронія долі (1975)

Оскільки сюжет фільму Рязанова добре знайомий, ми переповімо сюжет Квартири. Власне, в американському фільмі трудівник Бад (прототип Лукашина) живе у невеликій холостяцькій квартирі, яку іноді здає на добову оренду. Бад намагається залицятися до ліфтерки на ім’я Френ, яка не поспішає заводити з ним стосунки, маючи таємний роман з директором фірми Джеффом Шелдрейком.

Одного разу, напередодні Різдва, Бад повертається додому і виявляє Френ у себе в квартирі на ліжку. Виявилося, Френ проводила час із Джеффом у квартирі Бада. Навколо квартири обертається весь сюжет фільму — Бад розважає Френ розмовами та грою в карти, а наприкінці фільму Френ, яка згадала про “доброго і позитивного” Джеффа (Іпполіта), таки йде до Бада (Жені).

До гадалки ходити не треба, бо сюжет фільму лише адаптований під радянські реалії з допустимими нормами цензури.

На тоненькому – між плагіатом та запозиченням

Діамантова рука

Данський фільм Бий першим, Фредді було знято у 1965 році – на три роки раніше за Діамантову руку.

Стрічка розповідає про веселі пригоди чоловіка, який зійшов з корабля і був схоплений шпигунським угрупованням, що прийняло його за таємного агента. У данській картині головний герой – продавець розважальних іграшок, за допомогою яких він дурить шпигунів.

Кадри з фільмів Діамантова рука (1968) та Бий першим, Фредді (1965)

Втім, деякі сюжетні лінії фільму помітно перегукуються з картиною Гайдая – корабель, бандити, простак-герой, спокусниця, бандит на ім’я Колік (у Гайдая – Льолік), фрази на кшталт Шеф буде незадоволений, дотепні іграшки типу чортика з табакерки (у Нікуліна), бійка в гаражі наприкінці тощо.

Картина Гайдая сповнена схожістю з данською не лише героями та засобами, а й цілими сценами, що на шальках терезів змушує балансувати між запозиченням та плагіатом.

Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шуріка

У 1967 році на радянські екрани вийшла ексцентрична комедія з викраденнями і гонитвою про Шуріка, який на Кавказі вивчає старовинні обряди та звичаї. Відверто, стрічка Гайдая вийшла теплою, дотепною та доброю. Свого часу худрада Мосфільму навіть відмовлялася дати картині зелене світло, називаючи “антирадянщиною”. Зрештою фільм врятував Брежнєв, але це зовсім інша історія.

Кадри з фільмів Пісня розбійника (1930) та Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шуріка (1966)

Легендарна трійця, втілена Віциним, Нікуліним та Моргуновим, дуже нагадує героїв американської стрічки Пісня розбійника, 1930 року.

Та й сюжет фільму теж розгортається на Кавказі, де російський бандит Єгор закохується у принцесу Віру і вирішує її викрасти, а його спільниками стають напарники Алі-Бек та Мурза-Бек. За участю трійці трапляються кумедні сцени. Також у фільмі, як і у Гайдая, є музичні номери.

Ще один фільм на тоненькому, але все ж віднесемо його до легкого запозичення. Гайдай, очевидно, дивився Пісню розбійника і взяв звідти певні сюжетні лінії та образи.

Це далеко не весь список фільмів СРСР та Росії, які дуже нагадують стрічки, зняті американцями чи європейцями. Приміром, в американській кінокомедії Цей шалений, шалений, шалений світ 1963 року режисера Стенлі Крамера можна знайти чимало тотожного з фільмом Ельдара Рязанова Неймовірні пригоди італійців у Росії. Та й сам режисер свого часу зізнався, що на ідею власного фільму його надихнула ця картина.

Або плагіат фільму Воїн 2011 року Гевіна О’Коннора, який безсовісно скопіював Федір Бондарчук. Навіть у РФ глядачі були не в захваті від чергової безпрецендентної крадіжки та називали цю роботу “ганьбою російського кіно”.

Але залізна завіса у Росії опускається. Там вже лунають заклики про заснування власного Оскара, де, ймовірно, будуть оцінювати не талант, а щедру порцію пропаганди та маститі крадіжки ідей в інших режисерів.

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Loading...
Знайшли помилку в тексті?
Помилка