Потрапляння стрічки Говорять жінки канадійки Сари Поллі до списку номінантів на фільм року від Американської кіноакадемії ‒ цілковита несподіванка.
Подив закономірний ‒ цей фільм не бачили ані Канни, ані Берлін, ані Венеція. Він був лише у Торонто, але й там не переміг у глядацькому голосуванні. Історія з його потраплянням чимось тотожна до сюрреалізму з вибором кандидата від України на Оскар у 2014 році, коли за бортом залишився призер Канн. Так само зворотною несподіванкою стало непотрапляння до списку номінантів Рішення піти Пак Чхан Ука, який зібрав чимало нагород і відзнак на фестивалях.
Можна припустити, що Говорять жінки додали через жінку-режисера, адже решту дев’ять фільмів-номінантів знімали чоловіки. Але й навіть тут є значно привабливіший кандидат ‒ фільм іспанки Карли Сімон Піпо Алькаррас, яка виборола Золотого ведмедя у Берліні.
Або ж причина з номінацією криється у феміністичній ідеї картини. Однак твір про гендерну політику й сексуальне насильство не повинен бути таким амбівалентним ‒ це ж не етюд про ванільне морозиво чи мандарин.
Власне, про що ж сам фільм? Його історія розгортається у таємничій старовинній колонії. На перший погляд, це XIX століття. Але яким же буде ваше здивування, коли в одному з моментів проїде пікап, а оповідач скаже, що на дворі 2010 рік.
Так ось у цій ізольованій колонії, або просто християнській секті, відбуваються жорстокі напади та зґвалтування жінок з боку чоловіків. Після того як групу ґвалтівників викривають, жертвам говорять, що вони повинні їм пробачити.
Тоді жінки колонії збираються в сараї й обговорюють три варіанти: нічого не робити, залишитися і боротися або піти. Вони обмінюються ідеями та пропозиціями. І це весь фільм. За формою він може нагадувати культовий 12 розгніваних чоловіків, але не більше.
Мешканки цього поселення неосвідчені, ніколи не бачили дорожніх карт, але дуже набожні. Вони знають, що існує сучасний світ з електрикою та законами, де чоловіків-ґвалтівників карають. Але під час дискусії в одному з епізодів спливає теза, що Бог їх менше любитиме, якщо вони залишать колонію. Почасти це справляє враження певного сюрреалізму або якогось християнського Талібану.
У Говорять жінки жодна з героїнь упродовж сюжету не стикається з глибокими змінами ‒ вони статичні. Ідея авторки картини зрозуміла: створити візуальну метафору гноблення і страждань, яких ці жінки зазнають щодня, а також показати однаковість їхнього колективного існування. Але навіть у цьому моменті композиція розвалюється, як гра джанга.
Сара Поллі зібрала потужний акторський склад ‒ Френсіс Макдорманд, Руні Мара, Клер Фой, Джессі Баклі та Бен Вішоу. Але це не працює, за винятком поодиноких потужних акторських вкраплень.
Поллі посилює нереальність оповіді, презентуючи фільм як акт “жіночої уяви”. Сама ж історія з масовими зґвалтуваннями насправді сталася у колонії Менітоба у Болівії. А фільм засновано на однойменному романі 2018 року Міріам Тоевз.
Візуальний вибір на межі монохромності, яким авторка хотіла запропонувати позачасовість чи уникнути конкретизації з місцем, де розвиваються події, залишає багато запитань. Наприклад, чи не досягла б кращого ефекту чорно-біла картинка?
Проблема Говорять жінки ‒ не в його меседжі, а в ідеї, яка начебто має виправити цей нудний фільм. Стрічка так намагається бути актуальною зі своїм контекстом про гендерну боротьбу, насильство й феміністичні переосмислення, що більше схожа на спробу встигнути в останній вагон руху MeToo.
Щодо критики, то стрічку Говорять жінки схвально оцінили більшість іноземних експертів. Але й вони можуть помилятися, як і ми. Свого часу критики не сприйняли, а місцями рознесли культові Хороший, поганий, злий Серджіо Леоне, Сяйво Стенлі Кубрика, Мемуари Гейші Роба Маршалла та Запаморочення Альфреда Гічкока. Або ж писали хвалебні оди досить посереднім стрічкам, як-от Секс-контроль, Стюарт Літтл 2 та Діти шпигунів.
