Від початку повномасштабного вторгнення багато діячів культури змінили звичне життя на реалії війни, взявши до рук зброю. Одним із таких є Олег Іваниця. Актор, ексучасник гумористичного проєкту Дизель шоу, телеведучий та сценарист долучився до ЗСУ й пішов боронити Україну від російських окупантів.
Він досі несе службу, зрідка вриваючись у творчі проєкти. Зокрема, знявся в новому іронічному серіалі Пес Альф від телеканалу ICTV2. Нові епізоди вийдуть восени та повернуть глядачам культову історію, де розслідування ведуть детективи разом зі своїм розумним собакою-вівчаркою.
Фото: Олег Іваниця
Проте зараз увага актора зосереджена на протистоянні ворогу та наближенні перемоги. Навіть це ексклюзивне інтервʼю Фактам ICTV Олег Іваниця давав просто зі службової машини. Він розповів нам, як зміг адаптуватися до нових реалій, чи відчуває втому від війни та що дає йому сили на боротьбу.
Про війну, страхи та звикання
— Ви стали до зброї одразу на початку повномасштабного вторгнення. У вас були вагання чи ви одразу зрозуміли, що не зможете займатися нічим іншим, поки ворог намагається знищити Україну?
— Я недавно, до речі, про це думав і зрозумів, що мені було відносно неважко ухвалити це рішення, бо в мене на той момент не було маленьких дітей. Дочці та сину тоді виповнилося вже 20 і 15 років. Найстрашніше, чесно вам скажу, уже після того, як я записався, як видали зброю, було подзвонити мамі. Я боявся, як вона відреагує, але, слава Богу, вона відреагувала добре. Діти теж переживали, звичайно, але мене ніхто не відговорював.
— Як швидко вдалося призвичаїтися до нових воєнних та військових реалій? Чи мали до цього військовий чи, можливо, навіть бойовий досвід?
— Ні військового, ні бойового не було. А призвичаївся досить швидко. Коли ти розумієш, що і для чого робиш, то усвідомлюєш, що треба змінити щось у своїх звичках, у побутових речах. Я памʼятаю, у перші місяці ми перебували у величезному торговому центрі, навіть милися всі в умивальниках. Це було доволі дивно, але той адреналін, що ми відчували, давав сили не звертати увагу на це і робити що треба.
Перецивілізовані солдати – то не дуже добре. Коли людина не уявляє свого ранку без круасана, а тут, бац, і треба спати в мокрому окопі, треба копати попри мозолі та кров. Грубо кажучи, мікрофон значно легший, ніж лопата, але в нас всі справлялись.
Я просто зараз розумію, наскільки важливо бути готовим до того, що навколишній світ раптово зміниться і в тебе не буде ні теплої води, ні якихось звичайних для тебе буденних ритуалів, але в мене і в моїх побратимів вийшло.
Олег Іваниця на завданні
— Людина — таке створіння, що адаптується навіть у, здавалося б, найскладніших умовах. На вашу думку, чи можна звикнути до війни, особливо на передовій? Бо в тилу, попри те що війна може дістати будь-де, далеко не всі розуміють, що відчувають захисники на фронті.
— От ви правильно сказали, людина — дуже сильно адаптивна істота, і ти можеш звикнути абсолютно до всього і до найгіршого. Спочатку втрати — це шок, а потім це просто стає частиною твого існування. Ти вже не так гостро на це реагуєш, а просто думаєш про якісь більш практичні речі.
— Враховуючи це, чи буває вам страшно? Чого ви боїтеся найбільше?
— Зараз, коли народився Орест, померти мені якось страшніше, ніж раніше. Ти розумієш, що на тебе покладена ще одна відповідальність і ти в ідеалі мав би виростити цю людину, а для цього треба жити.
Страшно, коли побратими сваряться між собою. У нас на початках всі були на адреналіні. І був один такий гострий момент, коли не могли поділити певні функції між собою. Згадується у таких випадках, як наші князі билися між собою, козаки сварилися.
Коли виникають такі внутрішні конфлікти, мені від цього дуже ніяково. І якось дивно, чому ми не можемо винести цей урок — що є часи, коли треба забути про якісь власні амбіції, а розуміти, що справа спільна, і намагатися не сваритися, допомагати один одному, а не ускладнювати одне одному життя.
Страшно, звичайно, на передовій було. Найстрашніший такий момент, коли танчик почав дуже прицільно працювати по нашому бліндажу. На щастя, обійшлося без жодного пораненого. А якось я сам йшов посадкою і її почали обстрілювати, то теж, скажу вам, стало страшно. Коли разом з побратимами, то не так. Не хочу вихвалятися, але панічних атак не було.
Олег Іваниця з побратимами
Страшно, коли знаєш, що завтра вихід, є тоді нервовість і мандраж. Але коли вже зарядилися, сіли в машину, то якось, бац, всі видихнули і їдеш. І тоді теж страх відступає.
— Коли у вас зʼявився Орест?
— Він зʼявився минулої осені. Йому зараз 10 місяців. Ми, звичайно, не планували, але, виявилося, що протизаплідні пігулки дають 99% захисту, це щоби ви знали всі. Ми вирішили, що якщо нам так дали, значить, буде ще одна в нас дитинка. І ми наважилися.
Про життя в тилу та на війні
— Як ви ставитеся до того, що в тилу люди продовжують ходити в кіно, сидіти в кафе, жалітися на відсутність світла та інші побутові проблеми? Вони хоч і виникли через війну, але це все ж не можна порівняти з тим, через що кожного дня проходять наші військові.
— Я намагатимусь бути абсолютно чесним. Мене не дратує мирне життя в містах. Ми фактично йшли воювати, щоби наші міста були мирні.
Олег Іваниця на знімальному майданчику серіалу Пес Альф
Але якщо зовсім по-чесному, особливо коли ми були на Сході, ти повертаєшся з позиції, відкриваєш Instagram і бачиш, що хтось поїхав на море, хтось знімається в якомусь цікавому проєкті. Я не буду приховувати, що мені теж хотілося б і на знімання, і на море чи в гори. Це така загальнолюдська риса.
Проте коли я бачу мирні міста і людей, які розважаються, я вважаю це нормальним. Не нормально, коли зовсім забувається про те, що йде війна.
Якщо люди і відпочивають, і частково донатять, і підтримують економіку — в цьому нічого поганого немає.
— Що думаєте стосовно втоми у людей? Дехто, зокрема й так звані лідери думок, навіть піддається зневірі та починає транслювати в мережі думки, які дуже до вподоби ворогу і які той використовує у власних цілях. Як от нещодавно ми мали скандал з низкою блогерів після атаки по Охматдиту.
— Втома від війни, звичайно, є у людей, тим більше у військових. Я був на Сході пів року, і це мені здалося вічністю. Але є люди, які там понад два роки, і я розумію, що вони найбільше втомилися від війни. І всі нормальні громадяни хочуть, щоби вона скінчилася.
Але я не розумію, про що можна домовлятися з пуйлом. Мені здається, ми маємо вести з росіянами переговори тією мовою, яку вони розуміють.
Наш шлях — це далекобійні дрони по їхніх територіях, нафтових комплексах, щоби вони вже завили самі. Наші людські ресурси треба берегти, щоби мати сили захищатися. Хотілося б, звісно, щоби в них почалася громадянська війна і вони займалися нею.
Олег Іваниця на службі
Про мотивацію та мову
— У країні триває мобілізація, багато говорять про ухилянтів, але я хочу спитати у вас навпаки про тих, хто йде до війська. У вашому підрозділі ще є представники культури, мистецтва? Що мотивує людей, далеких від військової галузі, ставати на захист країни?
— Тут взагалі люди абсолютно різні. Є і вчителі, і науковці, лікарі, диригенти, режисер зі мною служив, який ставив в опереті вистави. Виходить так, що більшість війн починають військові, а завершують вчителі та пекарі. Тут весь зріз українського суспільства.
Олег Іваниця на знімальному майданчику серіалу Пес Альф
Щодо мотивації — мені здається, що люди, які вже у війську, достатньо мотивовані, головне їх не демотивувати. Демотивують їх такі речі, як яйця по 17, заяви на кшталт “я не народжений для війни”.
Я поряд із собою не бачу жодного народженого для війни, всі вони народжені для життя. Вони народжені для того, щоби бути вільними людьми. Вони розуміють, що для того щоби бути вільними людьми, треба зробити певний крок, і вони його роблять.
На початку, коли нас набирали та стояв натовп, це було доволі приємне видовище у тому плані, що ми — українці — дійсно різні, але однозначно в нас є пласт людей, за яких нас варто любити та поважати.
Почесний нагрудний знак Золотий хрест для Олега Іваниці
— І саме завдяки таким людям продовжує існувати нація українців.
— До речі, історія нам показує, що нація може зникнути. Адже існує народ, а потім половина його знищена, чверть у рабстві, чверть асимільована. Ми зараз проходимо через цей шлях, і найгостріший момент ми вже пройшли, але треба дотискати, а скільки дотискати — не відомо.
— Згадуючи вислів великої Ліни Костенко, “нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову”. Зараз знову загострилося мовне питання, зокрема після вбивства Ірини Фаріон. Нерідко в соцмережах можна прочитати, що “хлопці на фронті говорять російською”. Ви як хлопець на фронті, можете розповісти, як на передовій ставляться до мовного питання?
— Якщо не помиляюсь, в теперішньому моєму підрозділі відсотків, напевно 30, можливо 35, говорять російською, всі інші – українською. Мене це тішить.
Не спекулюйте на темі військових! Гнатковський висловився про російську мову на фронтіПитання мови — критично важливе і не стільки в плані нинішньої війни, скільки в плані майбутньої. Якщо Україна залишиться хоча б відсотків на 30 російськомовною, то нових війн, підігрітих “захистом російськомовного населення”, нам не уникнути.
Олег Іваниця на знімальному майданчику серіалу Пес Альф
І зараз можуть бути такі парадокси, що підходить до тебе людина з українським прізвищем і каже, що українську мову придумав Ленін з австрійським Генштабом. Коли починаєш наводити аргументи та ставити питання, чому Шевченко і Котляревський писали українською, натикаєшся на нерозуміння.
Якщо людина говорить лише російською і споживає лише російськомовний контент з його наративами, то цей цвях входить у голову дуже глибоко.
Про гумор, творчість та митців на війні
— Гумор на війні допомагає? Чи немає часу на жарти?
— Це невіддільна частина. Більшість людей — не роботи, їм потрібна розрядка. Гумор саме і є такою розрядкою. Часом, буває, якийсь обстріл, всі попадали, всім страшно, потім всі встали, сержант пожартував, всі посміялися, і вже йти легше. Тому це важливо, і гумор відчутно допомагає.
— Ви свого часу брали участь у проєкті Дизель шоу, який залишили після загибелі колеги Марини Поплавської. Зараз, коли вже минув час, є бажання та думки повернутися на сцену?
— Якось ні. Естрада — це потрібний жанр, бо коли людина сміється, вона в цей момент щаслива. Але мені все ж ближче кіно. Воно чесніше, без перетискання. Тому у кіно, а особливо у театр, повернувся б, напевно, із задоволенням.
Олег Іваниця в образі
— Дехто з наших акторів та музикантів, що зараз боронять країну, встигають ще долучатися до різних творчих проєктів. У вас є на це час, і якщо так, то що це були за проєкти?
— Коли ми стояли на початку у 2022 році під Чорнобилем, мені це вдавалося. І зараз час від часу вдається. Проте можна зрозуміти й продюсерів, і режисерів, яким доводиться йти на певні ризики, бо людину військову можуть відправити за наказом на завдання. Тому я дуже вдячний, що вони ризикують і мені вдається потрапити на деякі знімання.
Також згадується одна історія з початку повномасштабного, від якої навертаються сльози. Це історія про те, як студія розрахувалася зі мною за сценарій на другий день війни, що було просто дивом, адже зазвичай за це розраховуються безпосередньо перед знімальним процесом.
Я переконаний, що російський продюсер навіть слухавку б не зняв і втік з країни. Мій же кіносвіт себе дуже гідно показав.
Так само я знаю, скільки акторів, режисерів, костюмерів, освітлювачів, звукачів служать, і мені не соромно за свою індустрію. Мені приємно. Я вважаю, що я не зробив нічого геройського, просто виконав програму мінімум, а от такі як Олег Сенцов, чи Віктор Розовий, чи Володимир Ращук, які безпосередньо в штурмовиках, надихають і дають змогу пишатися.
Фото: Олег Іваниця