Ексклюзив Персони

Я витратив багато часу не на те: Річард Морган про успіх і роботу над новою книгою

7 Вересня 2021, 20:17 Владислав Бомбела
Ричард Морган

Відомий британський письменник Річард Морган завітав на Comic Con Ukraine. Кілька років тому його серію книг під назвою Видозмінений вуглець (Altered Carbon) екранізував Netflix, після чого популярність письменника лише зросла. Нині ж Морган продовжує працювати над своїми книгами та сценарієм для відеогри від Gunzilla Games.

В ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV Річард Морган розповів про свою кар’єру, письменницькі помилки та екранізацію своїх книг.

– Ви 14 років працювали вчителем англійської мови. Що підштовхнуло вас до написання книг?

– Насправді всі ці 14 років я писав, просто не мав успіху у цьому. Я хотів бути письменником навіть у дуже юному віці. Пам’ятаю, як розповідав своїм однокласникам в 11 років, що одного дня стану тим, хто я є нині.

Але я не розумів, що одного бажання недостатньо. Тому витратив дуже багато часу, мабуть, недостатньо зосереджуючись на письменництві.

Розумніше було отримати вищу освіту в університеті, знайти роботу, на якій не потрібно багато думати. Наприклад, на фабриці або за барною стійкою. Щось, де не доводиться постійно використовувати свою голову, адже це дало б мені змогу творити.

Натомість я почав викладати англійську як іноземну мову. Це цікава робота, яка дала мені змогу побувати у багатьох незвичайних місцях, але вона забирає багато часу та сил. Якби я міг сьогодні поспілкуватися з молодим собою, то порадив би: не погоджуйся на роботу викладачем англійської мови, зосередься на письменництві.

Ричард Морган

– Звідки черпаєте натхнення для своїх книг?

– Я черпаю його із багатьох місць. Якщо згадати Видозмінений вуглець, то він “виріс” з аргументу буддистові на одній з вечірок. Ми говорили про колесо сансари, ідею реінкарнації.

Тобто якщо у вашому житті якісь негаразди, то це тому, що у минулому житті ви зробили щось погане і нині за це страждаєте. Я багато думав щодо буддизму, адже з усіх релігій, на мою думку, там найменше маячні.

Однак це вечірка, ми обидва були напідпитку, і я подумав: Зачекайте-но, якщо я страждаю у цьому житті, то це через те, що я зробив щось у минулому житті, і маю ось такі наслідки? Але я не можу пригадати, що ж я такого вчинив. Тобто, я страждаю без розуміння причини. Це нечесно.

Не я ж та людина, яка чинила ті дії… Якщо ти не пам’ятаєш про те, що робив, то як ти можеш бути тією ж людиною? Ця думка засіла у мене в голові, мені потрібно було розвинути її. Якби я був вірянином, то можливо, написав би історію про реінкарнацію, але натомість я був зацікавлений у технології, яка б дала можливість бути тією самою людиною, але не мати спогадів.

Це і є центральною загадкою у Видозміненому вуглеці. Банкрофт не може пригадати, що ж він зробив, і намагається повернути спогади. Проте коли це стається, виявляється, що йому було краще без них.

Також цікаве запитання: наскільки ви винні у певних вчинках, якщо нічого про них не пам’ятаєте.

Наприклад, у випадку хвороби Альцгеймера. Якщо я у 55 років напишу у заповіті, що хочу, щоб мені зробили евтаназію, якщо у мене колись буде Альцгеймер. Але на момент, коли я захворію, я не пам’ятатиму про своє прохання. Можливо, я вже інша людина. Чи можна вбити мене 70-річного з Альцгеймером, якщо 55-річний я хотів цього?

Ми не знаємо, як підійти до моральної сторони цього питання.

– Ви пам’ятаєте свої емоції, коли дізналися, що Netflix екранізує вашу книгу?

– О, я чудово пам’ятаю (посміхається). Я був приголомшений.

Я знав, що Лаета Калогрідіс думала про екранізацію з 2010 року. До 2015 року вона намагалася зняти фільм за мотивами Видозміненого вуглецю, але їй це не вдалося. То їй не вдавалося знайти режисера, то отримати кошти, то іще щось.

Лаэта Калогридис

Чесно кажучи, я готувався до чергового розчарування. А потім вона зненацька написала мені і повідомила, що вони запропонують Netflix зняти серіал.

Потім написав їй електронного листа, в якому запитав, чи вони погодилися. Вона відповіла: Я зараз не маю права нічого розповідати. Але в дужках було написано: Та вони не сказали “Ні” (сміється).

Я був на сьомому небі від щастя. Тому що нарешті побачу свою історію на екрані.

– Як ви реагували на зміни у сюжеті та персонажах, які зробили у серіалі?

– Я й досі приємно вражений. Хоча серіал дещо й відрізняється від моїх книг, перші три епізоди майже ідентичні до книг. Я дивився на те, що донедавна було лише в моїй уяві. Крім того, серіал мав неймовірний вигляд, адже бюджет серіалу був дуже великий.

– Але вас не засмутило те, як змінили персонажів?

– Я б розглядав це з кількох сторін. По-перше, потрібно бути практичним. Це перенесення історії з одного медіасередовища в інше. Те, що працює в одному середовищі, в іншому буде зайвим. Тому, коли екранізують книгу, не можна просто перенести її на великий екран без змін. Це просто не спрацює.

Тож варто очікувати, що щось зміниться. Потрібно бути готовим до цього – прийняти те, що ти не побачиш точну копію того, що ти написав.

По-друге, коли хтось адаптує твою роботу, він не робить це просто так. Ця людина “закохалася” у твою книгу, але вона має додати щось від себе. Загалом для створення фільму також проводять свої консультації, висловлюють певні ідеї, і все це потрапляє у фінальний проект.

Серіал Видозмінений вуглець – не моє творіння. Це видіння цієї історії Лаетою Калогрідіс. Втім, я не проти цього. Вона захотіла екранізувати мою книгу, а я на це погодився.

Навіть якщо я й не погоджуюся із деякими змінами у серіалі, він віддає шану моїй роботі. Немає нічого, що б не з’явилося у адаптації в тій або іншій формі. У книзі навіть є речі, які згадуються мимохідь, а в серіалі у  них більше заглиблюються.

Крім того, серіал чудово передає атмосферу книг. Він має вигляд такий, як я собі й уявляв, персонажі такі, якими я їх бачив. Для мене це дуже якісна адаптація моїх робіт.

Якщо говорити про емоції, то я дуже щасливий. Але Калогрідіс просто подарувала мені цей “Maserati”, і скаржитися на якісь невеличкі проблеми, це буде, неначе казати: Ну, щось мені не дуже подобається колір покриття на сидіннях. Втім, яка різниця? Це ж Maserati!

– Чи працюєте ви нині над новою книгою?

– Так, я працюю над новою книгою – вона буде продовженням Thin Air (Розріджене повітря). Мені здається, ця книга має незабаром вийти в Україні.

Однак мені підкинули роботи й Gunzilla Games. Тому нині я намагаюся одночасно писати нову книгу та консультувати щодо сценарію відеогри. Через це моя робота трохи сповільнилася.

Ричард Морган

– Чим відрізняється написання сценаріїв для відеоігор від звичайного письменництва?

– На мою думку, воно чимось схоже на написання сценаріїв серіалів – це спільна робота. Навряд чи ви писатимете сценарій для серіалу самостійно.

Це надто сильно відрізняється від роботи письменника, адже це найсамотніша робота у світі. Ти сидиш у своїй кімнаті, ні з ким не розмовляєш.

Найбільша різниця у написанні сценарію для відеогри – у тому, що це не найважливіша її частина. Сюжет – це опірна стійка, і дуже важлива, адже вона дарує гравцям емоції, зацікавлює їх.

Неважливо, наскільки чудова ваша гра, якщо гравці не знають, навіщо вони щось роблять, то вона перетворюється на Tetris.

Тобі потрібно дуже сильно “приземляти” те, що ти пишеш. Якщо до тебе прийде дизайнер гри і скаже, мовляв, ми не можемо зробити цей момент у грі, бо нам це не дозволить код, потрібно шукати інші шляхи реалізації ідеї. Не можна увімкнути “Голівуд” та сказати: Я сценарист, тож буде по-моєму.

– Ви писали сценарій до відеогри Crysis 2. Її добре сприйняли критики, але відносно негативно – гравці. Як вважаєте, чому так сталося?

– На мою думку, причиною цього було вже те, що Crysis 2 була крос-платформенною грою. Були гравці, які, щойно Crytek анонсувала, що Crysis 2 вийде не лише на ПК, але й на Xbox 360 та PlayStation 3, розлютилися.

На жаль, у візуальних медіа є велика група людей, які воліють бути незадоволеними розвагами, які їм надають, аніж насолоджуватися ними. Складається враження, що це робить їх щасливішими.

Це нагадує підліткову поведінку, коли вони дивляться на щось і кажуть: Ха, це мене не вразило.

Крім того, відеогра перейшла з відкритого світу до більш лінійної подачі сюжету. В теорії, у першій частині Crysis можна було просто бігати на острові та не зважати на сюжет. І були люди, які хотіли побачити щось подібне у другій частині, та не погоджувалися з тим, що пропонували розробники.

Думаю, було багато людей, яким не сподобалися зміни. Фактично, вони хотіли зіграти у Crysis 2, але щоб він був один в один, як Crysis. Втім, якщо ви хочете цього, то йдіть краще зіграйте в ту саму гру знову.

– Над яким проектом ви нині працюєте у Gunzilla Games? Чи можете щось розповісти про нього?

– Мене найняли для роботи над цим проектом приблизно рік тому. До мене прийшли і сказали: Побудуйте нам ІВ (інтелектуальну власність). Не думайте про те, якою буде гра. Нам потрібна ІВ, яку можна буде розвивати.

Ми хочемо не лише створити гру, але й серіал, можливо, зняти фільм. І це було чудово, мені в руки дали всі можливі “пензлі”. Від такої пропозиції не відмовляються.

Наша відеогра – це мережевий шутер. Шутер, тому що цей жанр багато хто полюбляє. А мережевий – оскільки це той напрям, у якому рухається індустрія. Звичайно, є багато одиночних відеоігор, але для шутерів ми бачимо майбутнє у мережі.

Люди  прагнуть отримати певний соціальний досвід. Вони хочуть постріляти зі своїми друзями, або ж у своїх друзів, позмагатися з ними.

Для мене як для оповідача це дуже цікава сфера. Я розумію, як створити сюжет для одиночної гри. Але розповісти історію у мережевій грі – це абсолютно інше поле для роботи.

По-перше, я отримав неймовірну творчу свободу, саме тому і доєднався до команди Gunzilla Games. По-друге, ми не хочемо створити відеогру, яка буде актуальною лише тут і зараз. Ми думаємо про те, куди йдемо, як розвиватиметься наша відеогра. Хочемо створити мережевий шутер, який буде актуальним і через 2-3 роки.

І це великий виклик не лише для мене, але й для всієї команди, яка працює над цим проектом.

– Які ваші враження від України та фестивалю?

– Перед фестивалем я провів чудову автограф-сесію в одному з українських магазинів. Люди були дуже чуйні та захоплені. Один хлопець приїхав з Донецька, щоб зустрітися зі мною. І він навіть не знав англійської. Все, що він хотів запитати, доводилося перекладати. Це мене приголомшило.

І от, поки я був на фестивалі, до мене підійшла дівчина, і попросила підписати картку. Звісно, я погодився. А потім вона захотіла обійнятися… Тобто Київ і Україна поки мені видаються вельми доброзичливими.

Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Знайшли помилку в тексті?
Помилка