Ведучий програми Свобода слова на ICTV Вадим Карп’як розповів про життя під час повномасштабної війни в Україні, роботу 24/7, а також розлуку з дружиною і дітьми.
– Вадиме, як зараз минає ваш день? Як війна змінила ваше життя і як відчуваєте себе в нових реаліях?
– Я живу на роботі, працюю на роботі, сплю на роботі, їм на роботі. Це дивні відчуття, тому що 24 лютого з самого ранку я відправив кохану з дітьми у Західну Україну, до свого батька, а сам поїхав на роботу. Відтоді і до початку квітня я додому не повертався. Але у нашому будинку ще певний час жив мій тесть, який приїхав до нас провідати онуків і мав за кілька днів повернутися в Херсон.
Буча дуже швидко опинилася відрізаною від Києва, я не міг туди дістатися. У наш будинок прилетів снаряд, який пробив наскрізь дірку в стіні у спальній кімнаті. На щастя, мені вдалося вивезти тестя гуманітарним коридором 11 березня. І от нещодавно я мав змогу побувати вдома. Будинок стоїть.
– Як звикали до нових побутових нюансів? Як психологічно адаптувалися?
– На телебаченні вигідно зависнути, адже тут костюмерка є, гримери, перукарі, душ. Жити можна. У мене редакція Свободи слова, як гуртожиток: рушнички розвішані, там щось сохне попране, тут я до ефіру готуюся. Жартую, що у мене будинок Шредінгера – нібито він у мене і є, з усіма необхідними речами, але одночасно його й немає. Тому описати в кількох словах, що я відчуваю, нереально – дуже дивні переживання.
– А залишилися якісь особисті ритуали з “минулого”, які дозволяють не втрачати оптимізму? Що допомагає триматися в тонусі?
– У мене оптимізму навалом! Я ще з десятьма можу поділитися своїм оптимізмом. Я стійко це все сприймаю. Але, як пояснює мій знайомий психолог, це просто тому що у мене висока здатність до адаптивності. Я швидко пристосовуюсь до будь-яких умов, тож можу спокійно це все сприймати. Звісно, наскільки це можливо. Тим більше, що всі мої рідні живі і навіть здорові. Це найголовніше. До матеріальних речей я спокійніше ставлюся.
Так, я залишаю незмінним ритуал ранкової кави. А ще я себе змусив десь через тиждень після початку масштабного наступу повернутися до читання. Постійне залипання в стрічки новин для роботи мені потрібне. Але я зрозумів, що це потрібно дуже обмежувати, оскільки нескінченний моніторинг інформації провокує появу перманентного неврозу і емоційних гойдалок: то все погано, то все прекрасно. З новинами завжди так. Тому я в ефірі також стараюся тримати спокійніший рівень, без шапкозакидування, але й без “все пропало”.
– Що зараз читаєте, до речі?
– З’їздивши в черговий раз в магазин за продуктами, я побачив в Мегамаркеті велику розкладку книжок. Не те, що я б читав, звичайно, але знайшов там прекрасного Джерада Даймонда і його Переворот, який я і так збирався читати.
Це хороша історія, яка допомагає трохи глибше зрозуміти причини того, що відбувається, тому що він описує кризові ситуації у різних країнах. Як Фінляндія ставала Фінляндією, що таке фінляндизація, про яку зараз говорять. Як відбувався воєнний переворот в Чилі і до чого це призвело. Які були причини японської реформації епохи Мейдзі, тобто як Японія переродилася з відсталої країни на одну із найпрогресивніших країн світу.
Це допомагає навести фокус. Плюс я примушую себе дивитися якісь документалки і серіали. І побутова рутина тримає в тонусі. Наприклад, не пропустити, щоб діти онлайн позаймалися карате. Їхня тренерка десь в одному місці, діти – в іншому, але вони підтримують дух команди, і це круто. Школа, ритуальні дзвінки до друзів також допомагають триматися купи.
– Ви неодноразово говорили в своїх інтерв’ю, що виховуєте з дружиною стійких дітей, про те, що вони орієнтуються в політичному житті країни і добре знають, що війна триває від 14-го року. Як зараз вони почуваються? Плюс-мінус підтримують нормальне життя?
– Стараються, наскільки це можливо. Дуже складно сказати, був цей удар по них чи ні. Візуально одразу цього не видно. Орест, наймолодший, стійкіший нібито вигляд має. Марта теж трималася дуже добре, але в якийсь момент почала плакати за своєю кімнатою, за іграшками, за ліжечком.
Дуже складно передбачити, як це позначиться на дітях. Тобто явних істерик не було, вони все розуміють. Ми з дружиною виховуємо їх стійкими, тверезими і раціональними. Тому в цьому сенсі їм легше. Але звичайно, що свої травми вони переживать, і їм буде про що поговорити з психоаналітиком.
– А як розлуку з дружиною переживаєте?
– Складно. Ми ніколи так надовго не розлучалися. Уже більше місяця ми спілкуємося тільки телефоном і відеозв’язком. Іншого варіанту зараз немає. Ми так само, як і більшість сімей, переживаємо складні часи. Слава Богу, технологічний прогрес дозволяє нам хоча б не від руки листи писати та не відправляти їх невідомо куди. Це все незвичайно, але якби я залишився вдома, мені було б значно складніше, тому що там все нагадувало б про сім’ю.
А на роботі мені зараз мінімум речей нагадують про дружину. Плюс я постійно чимось зайнятий. Це взагалі така характеристика нинішнього мого стану (думаю, не тільки мого), коли ти залишаєшся наодинці, то ти починаєш грузнути. Це складно переживати на самоті. Але, коли хтось є поруч, то легше. І моїй Тані теж так само, очевидно. Вона з дітьми.
Крім цього, одразу знайшла роботу, де змогла бути корисною – займається на Франківщині волонтерством, допомагала організовувати пресцентр для іноземних журналістів. Тобто кожен якось стабілізує свій психологічний стан на власний розсуд і виходячи з власних потреб.
