В український прокат 9 грудня виходить нова стрічка метра Голлівуду Стівена Спілберга – Вестсайдська історія. Це нова адаптація культового мюзиклу 1961 року режисера Роберта Вайза та хореографа Джерома Роббінса про американських Ромео та Джульєтту.
Екранізація бродвейського мюзиклу викликала справжній фурор на початку 60-х. Картина взяла десять статуеток Оскар, зокрема за найкращий фільм та режисуру, і досі залишається рекордсменом у своєму жанрі.
Спілберг із дитинства мріяв зняти власну Вестсайдську історію. Реалізувати цю мрію вдалося лише зараз, і то, як зізнався сам режисер в одному з інтерв’ю, про це йому нагадала дружина. У таких випадку кажуть – всьому свій час. Адже, візьмися він за цей мюзикл раніше, то, цілком можливо, картина була б інакшою.
Вестсайдська історія – це розповідь про Ромео і Джульєтту, тільки дія розгортається не у середньовічній Вероні, а на Мангеттені середини 50-х у напівзруйнованому районі, який згодом стане відомий як Лінкольн-центр.
У центрі сюжету протистояння двох вуличних банд – білошкірих Ракет (Jets) та пуерториканців Акул (Sharks). Марія, сестра лідера Акул Бернардо, закохується у Тоні, колишнього члена банди та друга лідера Ракет Ріффа. Не буде спойлером, але за правилами жанру в таких історій happy end неможливий, хіба що у другосортних “мильних опер”.
Між картиною Вайза та Спілберга важко не проводити паралелей. 70 років тому стрічку фільмували у Вест-Сайді на Мангеттені, у кварталі, який нагадував нетрі і був призначений для знесення. Зняти встигли до знесення, а згодом там збудували Лінкольн-центр. Щодо нової адаптації, то Спілберг вирішив відмовитися від частини масових сцен у павільйонах і чимало сцен зафільмував на вулицях Нью-Йорка! У цьому йому допомогла пандемія – вулиці міста були тоді майже безлюдними.
Картина Спілберга починається саме із частини зруйнованих нетрів, згодом у кадрі з’являється карта плану майбутнього проекту Лінкольн-центру. Під час зустрічі з поліцією стає зрозуміло, що таким чином режисер виводить мотиви кожної з банд – вони оберігають свою територію.
Ще однією проблемою, яка розкривається, стає те, що білі принципово не хочуть працювати, тоді як пуерториканці, емігрувавши, виснажливо працюють заради американської мрії. В одній зі сцен дівчина Бернардо Аніта мріє, що одного дня відкриє власний швейний салон і матиме своїх працівників. Усього цього, за її словами, вдасться досягти завдяки наполегливій праці.
Порівняно зі старою версією, у новій також розширена географія. Окрім нью-йоркських вулиць та станцій метро, режисер відправляє Тоні та Марію у замок Клойстерс, стилізований під Середньовіччя. У такий спосіб він пронизує історію шекспірівською ноткою.
Попри своєрідну штучність жанру мюзиклу, у Спілберга персонажі живі з чітко прописаною мотивацією та характерами. Приміром, Тоні – романтичний герой, який після виходу з в’язниці вирішує, що конфлікти можна владнати і без бійок, Ріфф – юнак зі складним дитинством, а Бернардо – професійний боксер, який звик вирішувати конфлікти кулаками. У старій версії Бернардо дещо ввічливіший, але з уїдливим характером. І знову ж, проводячи паралелі, ймовірно, тому смерть Бернардо в адаптації Вайза виглядає більш трагічною.
У новій Вестсайдській історії зірок майже немає, за винятком Енсела Елгорта (Малюк на драйві) та оскароносної Ріти Морено, яка отримала статуетку за роль Аніти у старій версії. В адаптації Спілберга вона введений персонаж і зіграла Валентину, вдову аптекаря Дока. Марію втілила на момент знімання 18-річна дебютантка Рейчел Зеглер.
В операторське крісло сів незмінний для Спілберга Януш Камінський (Врятувати рядового Раяна, Список Шиндлера, Лінкольн, тощо). У цій стрічці він продовжив досліджувати можливості камери, даючи нагоду глядачеві слідувати за розвитком сюжету з відчуттям безпосередньої присутності у центрі подій.
Попри весь кримінальний драматизм історії, фільм просякнутий не інакше як батьківською любов’ю. Як і у версії 60-х, у ньому музика легендарного композитора Леонардо Бернштейна, батьки якого на початку XX ст. емігрували з Західної України. А ще у Спілберга неймовірним задоволенням було спостерігати за нині 89-річною Рітою Морено.
Щоб досягти максимального ефекту від перегляду нової версії Вестсайдської історії, її неодмінно слід дивитися на великому екрані. Повірте, воно того варте. Дивитися чи ні стару версію – вирішувати вам, адже ці дві стрічки рівносильні, і в обох випадках ви ризикуєте залишитися задоволеним.