В Україні вже навчилися робити хороші фільми, особливо це стосується авторського кіно, яке часто представляють у світі на фестивалях. Однак у нас досі не вміють правильно продавати свій контент.
Про це та інші тонкощі виробництва фільмів Фактам ICTV до Дня українського кіно розповів режисер Мирослав Латик, який зняв Халепа на 5 Baksiv і Королі репу.
– Наскільки складно робити кіно в Україні? Які найбільші труднощі виникають у процесі?
Якщо чесно, то п’ять-шість років тому кіно в Україні не було як такого. Нині почалася нова хвиля сучасного українського кіно, а це 20-30 фільмів на рік. Це і блокбастери, такі як Сторожова застава, і артхаус, який поїхав у Венецію. А ще шість років тому цього просто не було.
Глобально у країні змінився культурний вектор. З’явився україноцентричний напрямок. Зокрема, це торкнулося музики. Ще чотири роки тому, коли ухвалили закон про україномовні квоти на радіо та телебаченні, всі говорили: Жах, тепер нічого буде слухати. А в результаті це кардинально змінило ситуацію в українській музиці. Нині навіть є радіостанції, які транслюють лише україномовний контент. Те саме відбулося і з кіно.
– Які головні проблеми існують під час створення фільму?
– Напевно, такі ж, як і в усьому світі. Створити круту ідею, знайти людей, які зацікавляться нею. У нашому випадку це повне або часткове фінансування державою. Також існують великі компанії, які давно на ринку, проте раніше займалися більше виробництвом серіалів. Нині вони переходять до повного метру. Зокрема це FILM.UA.
Перше – це знайти ідею, проте її ще варто добре прокатати. Ми на тому етапі, що вже спроможні створювати кіно, проте не можемо його нормально продати. У нас відсутній ринок як такий.
Також у нас немає культури ходіння по кінотеатрах. Ба більше, низка країн законодавчо підтримує своїх кіновиробників. Зокрема у Туреччині існують квоти. Там близько 70% фільмів, які демонструють у кінотеатрах, власного виробництва.
У нас деякі фільми власного виробництва окуповуються. Найчастіше це комедія, а решта жанрів не заходять.
Комедії Скажене весілля, DZIDZIO Контрабас за якістю більше нагадують телевізійний продукт, проте вони добре заходять у прокаті. Загалом комедія добре продається у всьому світі. У нас більше проблема у тому, що немає жанрового розмаїття.
Хоча на останньому пітчингу в Держкіно я вперше, мабуть, побачив, що пройшов хоррор.
Проте проблема з прокатом і локдауном залишається. Найбільша біда, що немає достатнього фінансування та державного регулювання, яке б допомогло популяризувати українське кіно після знімання.
Держкіно дає кошти на виробництво, ми його робимо, а потім що? Показати його друзям? Іноді частка зборів у кінотеатрах може покрити лише третину витрат на фільм.
Наприклад, промо американських фільмів тривають близько півроку. Я про за те, щоб була законодавча ініціатива, яка б підтримувала кіновиробництво на етапі популяризації.
– Щодо фінансування Держкіно. Скільки коштів отримав ваш останній фільм Королі репу?
Я не пам’ятаю точної суми, бо пітчинг був два роки тому. Проте ми могли собі дозволити доволі дорогу оптику, масовку, аварії. Не було такого, щоб ми собі сильно руки викручували. Нині продюсер хоче фільм прокатати на фестивалях.
Прокат Королів репу восени поки під питанням через локдаун, який можуть запровадити.
Проте на фоні американського кіно, наша картина – це малобюджетна драма.
– Для кожного фільму збирають цілий плейлист треків, а також пишуть офіційні саундтреки. Як домовляєтесь з лейблами?
Наприклад, у Королях репу ми використали близько 20 треків від українських хіп-хоп виконавців. Дещо дорого нам обійшлися пісні гурту Kazka. Якщо я не помиляюсь, ми взяли три їхні треки. Ми майже всім показували матеріал, виконавці бачили, де ми будемо використовувати їхні пісні. З усіма можна домовитись.
Існують також дружні стосунки на етапі виробництва, коли виконавець виступає ніби у колаборації.
Загалом це не дуже дорого. Найчастіше права на використання пісень коштують близько $500 – 1000. Буває, що і $2 тис. Просто варто розуміти, що існують різні види договорів.
Іноді це може бути дуже дорого. У мене нині на фінальному етапі проект Максим Оса, який висить наді мною, які гріх над душею. Проект знімається з 2013 року, а я уже четвертий режисер. Я працюю над фільмом із 2019 року.
– А чому проект завис у повітрі на вісім років? У чому проблема?
– Стандартна проблема. Його почали знімати у 2013 році, коли розпочалася війна. Тоді від проекту відмовилися польські ко-продюсери. Потім переписувався сценарій, проте переробити його повністю не вийшло. В результаті ми писали сценарій з нуля під ті гроші, які у нас були.
Щодо музики, то там у нас є момент, коли героїня божественно співає. Музику написав композитор, а текстом буде вірш Івана Франка.
Потім почали обирати, хто б міг наспівати. Голос повинен бути подібним до героїні, також хочеться, щоб це був хтось із відомих виконавців. Я дуже захотів, щоб це була Юлія Саніна із The Hardkiss. Ми з продюсером вирішили звернутися до гурту та показати матеріал, який у нас є. Це мало б його зацікавити. Проте досі ми не доробили трейлер через фінансові проблеми. Є варіант, що The Hardkiss погодяться безплатно це зробити, а можуть назвати суму, через яку я скажу: Дякую, я сам заспіваю.
У нас загалом під час виробництва проекту Максим Оса були колосальні фінансові проблеми. Мені самостійно довелося робити щити у себе на балконі. Просто не було звідки взяти гроші на ці кляті щити.
– Які проблеми виникають під час підбору акторів саме у кіно?
Багато акторів знімаються у серіалах, тому вони розуміють, як працювати у кадрі. Проте ще шість років тому українського кіно не існувало, тому частина акторів знімалася у серіалах, а інша грала у театрі. У нас поки немає своєї кіноакторської школи чи студії. Нині тільки почали відкриватися якісь школи, де викладають курси з акторської майстерності.
Є проблеми саме з підбором акторів на певні ролі. Наприклад, я нині зіштовхнувся з тим, що складно підібрати чоловіка на роль героя, якому понад 35 років. Це якраз той вік, коли була просто пустота. У нас є дуже багато чудових молодих акторів. Також у нас є старші актори – вихованці радянської школи.
Проте на роль чоловіка-героя у нас є лише два варіанти. Зокрема Сергій Стрельников, який всім героям герой. То він Довбуш, то він ніндзя-самурай (сміється).
Артхаусному кіно загалом є де розгулятися. Є багато драматичних хлопців і дівчат, які можуть видати драму, проте вони не підходять для масового глядача. Це просто специфіка.
Так, у фільмах часто знімаються знаменитості.
– Які українські фільми точно має побачити кожен?
Кайф у тому, що у нас гарні справи з авторським кіно. Зокрема Мої думки тихі – це легкий фільм, який точно зайде кожному. Якщо брати складніші фільми, то це Донбас та Атлантида. Також можу порекомендувати картину від Ворожбит Погані дороги.
У нас проблема з жанровою різноманітністю у масовій культурі. Наприклад, у Королях репу у нас є зміна жанрів. Комедійна частина всім зрозуміла, а коли ми переходимо до драми, не всі люди розуміють, як на це реагувати.
З нових фільмів, які ще чекають на свою прем’єру – це Коза Ностра. Хрещена мати. Там знімається Ірма Вітовська.
Також цікаво як глядачі відреагують на український хоррор. Здається він називається Лихомань. Загалом в Україні люблять жахи.
Ще можна глянути фільм Пік страху, який знімався у Грузії. Тоді навіть Іванну Сахно висмикнули з Голлівуду на головну роль. Проте через пандемію цей трилер пройшов непоміченим.
