Сьогодні, 6 червня, в Україні відзначають День журналіста. Ця професія набула особливої цінності та значення після початку повномасштабної війни, яку Росія розв’язала 24 лютого.
Попри небезпеку, постійні обстріли та стрес українські журналісти продовжують стояти на варті інформаційного фронту, повідомляючи українцям про події в країні та світі.
З нагоди свята в ексклюзивних коментарях журналісти Фактів ICTV розповіли, як війна вплинула на їхню професійну діяльність, а також поділилися історіями, які трапились з ними за цей час.
Виклик війні та шампанське як у Ремарка
Журналістка Тетяна Доцяк зізналась, що на початку війни найскладніше було прийняти реальність та усвідомити, що всі страхи та прогнози справдилися. 24 лютого вона, як і більшість харків’ян, прокинулася від звуків вибухів, проте вже за годину Тетяна очолювала інформаційний фронт в ефірі спецвипуску.
– Мене попросили включитися, потім ще раз, ще раз. Telegram-канали рясніли повідомленнями, що ось-ось російські війська зайдуть у Харків. Я чомусь поїхала в офіс, там домовилися зустрітися з моїм незмінним оператором Ігорем Тамбієвим, обговорили деталі роботи з колегами з Вікон СТБ й всі обійнялися. А далі все на автоматі – термінові повідомлення, включення, сон по кілька годин… не боялася вибухів, боялася прокинутися в окупованому Харкові, – згадала вона.
За словами журналістки, ще задовго до повномасштабного вторгнення вона була впевнена, що українцям не вдасться оминути війну з країною-агресором.
Проте віра в перемогу та зміни в житті нашої країни щодня дають їй сили вставати і виконувати свою роботу. До того ж Тетяна кинула свій виклик війні, прийнявши рішення насолоджуватися кожним моментом життя.
– За місяць до повномасштабної війни мені подарували пляшку дорогезного шампанського. Ніколи в житті я такого не пила. Мене аж різонуло – це як у Ремарка! Так і сталося – винищувачі над будинком, я сиджу на підлозі в темноті – світломаскування, на моїх вухах навушники, а в бокалі шампанське. Це був мій виклик війні, – поділилася Тетяна Доцяк.
Сон по 2-3 години та життя в бомбосховищі
За словами журналістки Христини Величанської, 24 лютого в неї почалася зміна, яка триває й досі. Спочатку їй було складно налаштуватися на безперервну роботу, оскільки півтора місяці вся редакція працювала взагалі без вихідних.
Христина згадала, що 24 лютого з 6-ї ранку журналісти Фактів повним складом почали з’їжджатись на роботу. Відтоді приміщення телеканалу стало її домом, а до своєї квартири журналістці вдалося потрапити лише за два тижні.
– Ми змушені були спати на підлозі у наших кабінетах. Пам’ятаю, як у перші дні забігла додому, бо живу неподалік, і винесла всі подушки та покривала, які були. Це була справжня радість – мати чим вкритись і на що покласти голову. Але набиратись сил доводилось швидко, сон 2-3 години, а далі або підготовка до ефіру, або чергова сирена. На початку війни ми сумлінно спускались у бомбосховище, бо за вікном час від часу було чути або стрільбу, або вибухи, – розповіла Христина.
Згодом у бомбосховищі журналістам довелося облаштували студію, звідки вони й досі виходять в ефір, якщо військові повідомляють про небезпеку ракетних ударів.
– З часом ми отримали надувні матраци для спання, у бомбосховищі зробили невеличкий ремонт, щоб там було не так холодно і не відчувалась сирість. Запаслись харчами. Пам’ятаю, коли канапки уже була не сила їсти, наш головний оператор Сергій Соловйов зварив нам величезну каструлю бульйону. Кілька разів режисерка Тетяна Реутова приносила борщ, так я переконувала маму, що у нас все добре. Є перше, друге і компот. Фізично ми усі були цілодобово на робочих місцях, але морально – наче, вдома, – поділилась журналістка.
Христина зізналась, що їй допомагає триматися мужність ЗСУ, які щодня захищають українців від ворожих військ. У перший день війни журналістка заборонила собі плакати, щоб тримати себе в руках і впевнено працювати задля перемоги.
– Коли після третьої нічної зміни поспіль я подумала, що більше не можу працювати, то згадала про дядька. Він добровільно пішов воювати і зараз у складі десантно-штурмової бригади. Кілька тижнів за мінусової температури він жив просто у лісі без засобів для існування. Хлопці спали на примерзлій землі, притуляючись одне до одного, щоб хоч так було тепліше. Лише згодом привезли провізію і дали можливість перевдягнути форму. А згадати лише Азовсталь, її героїчних захисників, які до останнього оберігали цивільних та відтягували на себе чималу кількість російських військ. Більше думок про втому не було. Я мала змогу спати у приміщенні, а не під кулями, – сказала вона.
Ракетний обстріл та бажання підписати контракт із ЗСУ
А ось журналістку Тетяну Наконечну повномасштабне вторгнення російських військ застало у відрядженні на Сході України. Тоді вона разом з командою поїхала в місто Щастя, яке вже кілька днів поспіль зазнавало ворожих обстрілів.
Дорогою назад до Києва Тетяна кілька разів включалася в ефір, а коли не було зв’язку – просто записувала аудіо і надсилала колегам на телеканал.
– Тоді прийшло чітке усвідомлення, що безпечного місця немає ніде. І якщо говорити про найважчі моменти, то, звісно, вони були пов’язані якраз не з роботою, а з величезним хвилюванням за своїх рідних. Це було дуже дивне відчуття, перебуваючи на фронті, боятися за своїх батьків, які живуть у Броварах, – сказала вона.
Тетяна зізналась, що з початком повномасштабної війни зникло все особисте, а всі плани та проблеми здавались дрібними і несуттєвими. До того ж, адреналін у крові змушував постійно працювати навіть без відчуття втоми.
– Хотілося працювати більше і більше, і навіть, був такий комплекс вини: “я мало роблю для перемоги, треба більше, треба ще”, хотілося йти волонтерити, навіть хотілося йти контракт підписувати. Я пам’ятаю, коли виїжджали зі Сходу, мені прийшла смс, що мій рейс скасовано, а ми мали летіти в березні в Португалію, вже заплатили гроші. Можливо, за інших обставин мене це засмутило б, а в той момент мені було геть байдуже. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого не хотілось. Ти береш цей шматок їжі, а вона тобі така несмачна, така бридка, не було апетиту. Просто хотілося працювати та бігти вперед, – згадала Тетяна.
Мало не щодня Тетяні доводиться ризикувати життям, висвітлюючи події на передовій. Журналістка зізналась, що нещодавно знімальна команда потрапила під ракетний обстріл, після чого вона переглянула своє ставлення до таких зйомок.
– Ракети падали дуже близько, хлопці мої нарахували десь півдесятка цих прильотів. Це була звичайна зйомка, під час якої ми знімали військових, танкістів. Вже збиралися виїжджати, і тут почалися ці прильоти. Ми біжимо, а в нас за спиною дуже близько вибухає ракета. Одна ракета пролетіла над нашими головами, всі просто попадали і лежали в траві. Я спочатку стояла на асфальті, а потім побігла в траву. Мені зараз самій з цього смішно, я за інерцією просто побігла в якісь зарослі, бо мені здавалось, якщо я цього не бачу, просто покладу голову в траву, то цього немає. Ну така захисна реакція психіки, – поділилась журналістка.
За словами Тетяни, вона з командою й раніше потрапляла під обстріли, проте вибухи від ракет не можна порівняти ні з чим.
Журналістка додала, що саме наші хлопці і дівчата, які воюють на передовій, допомагають їй не здаватися. Також чималих сил додає віра в перемогу та бажання повідомити радісну звістку всій країні у прямому ефірі.
– Коли мені здається що все, я здаюся, я більше не можу, я втомилася, я просто дивлюсь, як вони тримаються. Відкриваю Facebook, бачу їхні світлини, які вони усміхнені, як вони жартують або як вони горюють над втратами своїх побратимів і думаю: Слухай, Таню, ти не маєш права взагалі нарікати, бо в тебе рай порівняно з їхніми умовами. Чесно, для мене вони просто святі люди. Я вірила в наше військо і до того, як це стало національною релігією, але зараз вся країна побачила, що за кожен ранок ми маємо дякувати нашим збройним силам, національній гвардії та всім силам оборони, – додала Тетяна.
Найкращі вітання з Днем журналіста 2024 у листівках