Український телеведучий Сергій Притула в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів про суддівство у шоу Україна має талант, назвав виступи, які його розчулили, а також зізнався, як навчив дітей сприймати поразки.
– Чи дивилися ви попередні сезони шоу Україна має талант?
– Так, я дивився, і ледь не в обов’язковому порядку. Мені дійсно цікаво, на які таланти багата Україна. Ба більше, я навіть одного разу приїжджав на зйомки у складі групи підтримки. Мій земляк, юний хлопець зі Збаражчини, виступав на Україна має талант з гуморесками. Він, здається, вийшов тоді у півфінал.
– Хто із суддів був тоді для вас прикладом?
– Я б не сказав, що можу взяти когось за приклад, тому що судді відбираються згідно певної драматургії. Якщо навіть розглянути нашу трійку суддів, то очевидно, що продюсери шоу запрошували кожну персоналію з огляду на її можливості, характер і модель поведінки.
Коли я дивився шоу, у мене було абсолютно лояльне ставлення до всіх учасників суддівського корпусу. 2009 року ми в Файна Юкрайна робили низку пародійних сюжетів на Україна має талант. Якби мені тоді хтось сказав, мовляв, ти колись сам опинишся у кріслі судді цього проекту, я б, мабуть, покрутив пальцем біля скроні.
– В одному з постів ви назвали суддівське крісло електричним стільцем. Чому?
– Оцінювати людей, коли ти сидиш вдома на дивані перед екраном – це одна справа. Брати на себе відповідальність у тому, як далі складеться доля людини, яка на щось претендує в Україна має талант – це зовсім інша історія. Це, мабуть, найпіковіша точка моєї роботи на телебаченні, яка вимагає максимальної об’єктивності та неупередженості, і це достатньо складно.
В якісь моменти доводиться просто закривати очі на те, хто стоїть перед тобою, і намагатися абстрагуватися від того, що це, наприклад, дитина. Тому що ти оцінюєш талант у певній конкурентній царині і розумієш, що до фіналу мають вийти найкращі учасники в тому чи іншому сегменті. Тому доволі складно сказати комусь Ні, попри те, що у тебе є внутрішня симпатія до людини.
– Як сказати учаснику Ні правильно?
– Опинившись у суддівському кріслі, ти мусиш набути це вміння. Ти маєш дуже добре підбирати слова для того, щоб твоє Ні не викликало у людини бажання перестати працювати далі. І вкрай важка історія – це діти.
Тому що дорослі можуть послухати твою аргументацію, “проковтнути” образу, змиритися чи дослухатися до зауважень і прийняти їх. У дітей це почуття дуже загострене, критика чи слово Ні може сприйматися як якась упередженість і несправедливість.
Мені, можливо, було трошки легше з огляду на те, що я маю троє дітей. І набутий батьківський досвід дозволяє дещо лайтовіше відмовляти дітям на сцені та шукати слова, які зможуть полегшити біль поразки.
– Як правильно мотивувати дитину, щоб відразу не виникло зіркової хвороби?
– Ми частіше зустрічалися із випадками переоцінки своїх можливостей у дітей, які приходили і чули Ні, аніж переоцінки своїх можливостей тими, хто отримав Так.
Тут дуже велика складова відповідальності за поведінку дітей лежить на їхніх батьках, дідусях, бабусях, тренерах. Немає нічого гіршого, аніж виплекати у своїй дитині уявлення про те, що вона – геній. Навіть якщо ця дитина дуже талановита, скромність – прикрашає.
Сприймати поразки – це те, чому батьки зобов’язані вчити своїх дітей, тому що не буває шляху виключно з успіху. Завжди будуть якісь промахи, завжди можна спіткнутися або помилитися. Те, як дитина вміє сприйняти поразку, це хороший маркер того, чи буде вона у подальшому успішна.
– Як ви вчите своїх дітей сприймати поразки?
– У Соломійки поки що із цим істотних проблем немає, вона ще не опинилася у системі конкурентності. Якщо вона ходить на танці, то там у діток немає між собою змагань, оскільки вони колективом виконують якийсь номер.
Коли вона ходить у гурток, де складають конструктори, то там так само є система заохочень дітей без внутрішньої конкуренції. Якщо вона ходить на малювання, то всі вони перебувають приблизно в одній площині майстерності. У неї ще все попереду.
А от з Дмитром були клопоти. Він мав як гуртки, де міг займатися індивідуально, так і секції, де була колективна робота, що передбачає конкуренцію. Коли я вчив грати його в шахи, він, звісно, спочатку програвав і страждав. Він плакав, засмучувався і звинувачував себе у лузерстві. Я намагався із ним поговорити, але потім зрозумів, що на словах це не працює, і має бути приклад.
Під час якоїсь гри я міг непомітно для сина підставитися і програти. Тоді я протягував йому руку і казав: Дякую за гру. І його це вибивало трохи, він не розумів, чому батько не плаче та не нервує. І потім у цій системі очного протистояння за шахівницею я дочекався того, що через кілька місяців подібної практики, коли син програв, він простягнув мені руку та подякував за гру. Я у цей момент відчув себе на сьомому небі від щастя.
– Якби в Збараж кільканадцять років тому приїхав кастинг Україна має талант, маленький Сергій Притула наважився б піти зі своїм талантом? І з яким саме?
– Я не знаю, чи я сам наважився б піти. Ми зараз просто говоримо про зовсім інші реалії буття. Зараз діти живуть у системі достатньо активної присутності у соцмережах, споживають контент і самі вже стають тіктокерами, вчаться монтувати та знімати відео.
А коли ти живеш у кінці 80-х минулого століття, за часів Радянського Союзу у невеличкому райцентрі, твоє уявлення про цей ринок мало вигляд зовсім інакший.
Теоретично підозрюю, що батьки могли взяти за руку та й відвести на кастинг Україна має талант, і я радше читав би гуморески. У 80-х я ріс на гуморесках Вишні, Глазового, Дудара і, мабуть, у цьому таланті я б спробував позмагатися.
– Який вид талантів на Україна має талант вам найбільше близький до серця?
– Немає такого, що подобалося б більше, ніж інші. Звичайно, у мене є суб’єктивне ставлення до якогось виду мистецтва. Але це не означає, що я, відштовхуючись від власних вподобань, повинен більш критично ставитися до майстерності людей. Для мене великим відкриттям стала неймовірно потужна школа естрадно-циркового мистецтва.
Цінність шоу Україна має талант у тому, що воно передбачає широкий сегмент талантів, які можна продемонструвати: від пантоміми до розмовного жанру. І на цей майданчик з’їхалися ті, кого в Україні ми не бачимо. Приїхали люди, які виступають у Німеччині, США, Південній Кореї, цирку Дю Солей.
Я тішився, що після такої довгої перерви шоу Україна має талант відновилося. Я не знаю, коли ми могли б побачити такі таланти на вітчизняному майданчику. У них практично немає можливості для постійної роботи в Україні, а побачити їхню майстерність завдяки телепрограмі – це дуже цінно.
– Який талант чи історія вразили вас на цьому відборі?
– Таких було дуже багато. Я взагалі достатньо чуттєва людина, і мене доволі часто розчулювали на сцені Україна має талант. І стримати сльозу – це ще одне завдання, щоб не порушити свій імідж перед глядачами.
Я знімаю капелюх перед тими батьками і тренерами, які допомогли появі на сцені нашого шоу діток з аутичним спектром. У нас були неймовірно круті дітки з синдромом Дауна, і я просто не знаю, як можна оцінити їхній подвиг. В Україні є певна проблема з соціалізацією таких дітей, і це неймовірна мотивація для тисяч батьків, які мають діток з подібними особливостями.
Я дуже чітко усвідомлюю, скільки часу потрібно витратити, щоб дітям з синдромом Дауна підготувати відносно простий номер з точки зору хореографії. Я маю можливість допомагати силами свого благодійного фонду організації в Києві, яка займається дітками з аутизмом.
– Чи приходили на УМТ учасники, які зустрічалися вам раніше в інших шоу? І чи було до них особливе ставлення?
– Ні, не було до них особливого ставлення, тому що це було б несправедливо відносно до інших учасників. Наше попереднє знайомство жодним чином не впливає на те, наскільки дитина майстерна у певній царині.
– Які стосунки у вашої трійки? Які ролі у кожного з вас?
– Атмосфера у трійці – чудова. Я взагалі важко уявляю, як у такому шоу можна працювати, якщо у тебе немає нормальної внутрішньої комунікації з іншими суддями. Женя – сильний профі, він крутий. Ксенії, можливо, було достатньо важко, тому що у неї є певний складений образ, і він радше позитивний.
Ксенія дуже довго йшла крізь терни до зірок і абсолютно заслужено отримала ту славу, яку вона зараз має. І я знаю, як це важко, сягнувши певної вершини, робити якісь кроки, що можуть викликати негатив до себе. Іноді ми з Женею брали на себе відповідальність сказати Ні для того, щоб Ксенія могла сказати Так.
