Український співак Олег Скрипка в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів про появу та розвиток гурту Воплі Відоплясова, квоти на музику та фестивальний рух в Україні. Також він повідав про те, як Помаранчева революція вплинула на сучасну Україну.
– З чого і коли розпочався розвиток вашої музики?
– Воплі Відоплясова почали розвиватися в 80-х роках. Розпад Радянського Союзу збігся з нашим переїздом до Франції. В Україні на початку 90-х нас не було, тому ми спостерігали з боку, як наша країна переходить у стан незалежності й починає розвиватися. Приїжджали з концертами, проте тоді вже були європейськими хлопчиками.
– Як вас сприймали у Франції?
– Воплі Відоплясова запалювали публіку завжди. Французи, європейці, не розуміючи тексту, реагували на нашу енергію і мелодизм. Безумовно, в нас були фанати. Наші касети добре продавалися, шанувальники за ними вивчали тексти пісень, оскільки перекладачів в інтернеті тоді ще не було, і фанатично підспівували нам.
У ті роки почався великий інтерес до культури з боку Заходу. Саме на цій хвилі ми потрапили в Європу. Для нас відкрилося безліч дверей – виступи на фестивалях, великих сценах. Виступали на одних концертах із такими виконавцями як Нірвана, Джо Кокер. Це був рівень.
Тоді різниця між незалежною Україною та Заходом була дуже сильна. Однак на сьогодні такої різниці ми вже не бачимо.
– Чому в своїх піснях ви робили ставку на український колорит, а не створили щось нове?
– В кінці 80-90-х був проект Red Wave – взяти радянські колективи та показати їх європейській публіці. Контракт підписали багато гуртів, але тільки Воплі Відоплясова прижилися в Європі, оскільки мали свій слов’янський колорит – баян, мелодизм, народні пісні.
Взагалі я народився не в Україні, але в дитинстві мене батьки сюди привозили і я абсолютно закохався в цю країну. Це була Полтавщина – батьківщина моїх батьків. Першу українську народну пісню я почув саме там. Цей колорит, природа, люди – настільки мені все запало в серце, що вчитися я вирішив у Києві.
Коли був створений гурт, було вирішено співати українською мовою і використовувати український мелос, поклавши його на рок-н-рольні рифи. Ми перші це зробили і воно добре спрацювало. Та й загалом, коли ми починали, то не було української естради. Тому перший імпульс української сучасної пісні був ще в Радянському Союзі – до народження України.
– Я вважаю, що Україна народжувалася в 80-ті роки з українським рок-н-ролом, оскільки треба було чимось ідентифікуватися. В нас є пісні, в нас є традиційна радянська естрада – Червона Рута, Два кольори. А це була нова музика сьогодення, яка відповідає вібраціям душі тих людей, що тоді жили.
– Що дало Україні поштовх мати нових артистів у той час?
– Мені взагалі здається, що ідентифікація українців багато в чому йде з пісні, тому вона дуже важлива для України. Хороших народних пісень дуже багато – красиві мелодії, тексти, мова чудово лягає на музику.
Коли відбувся перший фестиваль Червона Рута – це був дуже серйозний імпульс. Згодом я зі своїм фестивалем Країна мрій перехопив прапор. Ось цей фестивальний рух об’єднував людей навколо української художньої ідеї.
– Наскільки була важливою підтримка українських артистів під час революцій?
– Я б назвав першу революцію художньою, а другу – кривавою. Помаранчева революція справді була художня. Я вважаю, що її зробили саме рок-музиканти, оскільки саме вони були за Віктора Ющенка, тоді як поп-музиканти – за Віктора Януковича. Воплі Відоплясова, ТНМК, Тартак, Мандри, Гайдамаки, Плач Єремії – ті гурти, які зробили сучасну Україну.
Ця музика була в стані напівзаборони, вона була популярна, улюблена, але дістатися сцени було дуже важко. І ось штаб Ющенка дуже правильно використовував цей момент. Вони взяли нашу музику і зробили доступною для всіх людей.
На Революції гідності все було зовсім інакше.
– Українці стали більше цінувати те, що в них є?
– Вони завжди цінували. Просто в Україні дуже специфічна ситуація – люди не мали права себе етнічно та культурно проявляти. Під гаслами толерантності українську мову було пригнічено, ця проблема існує і на сьогодні, менше, звичайно, ніж в 90-ті, але є.
Усі говорять про проблеми національних меншин тощо, але справа в тому, що ми перебуваємо в постколоніальному періоді, який потрібно пережити й зробити певні речі, щоб країна відбулася як держава.
Для цього потрібно вирішити культурні та мовні питання – толерантно. Наразі цей процес відбувається, і це чудово.
– У чому сила української пісні? Вона об’єднує людей?
– Пісня – це душа народу. Все дуже просто. Мені здається, що не може бути України без пісні. Якщо розвивати культуру, то все автоматично вирівняється. Культурні люди не будуть красти, забруднювати довкілля тощо.
– Чи вплинули квоти якось на життя українців?
– Квоти були ключовим тригером для запуску процесу, який наразі триває. Знаю музикантів, які лобіювали цю справу, і вони молодці. Я, чесно кажучи, не вірив, що це станеться. Але диво сталося й української пісні стало більше. Тепер потрібно встановлювати квоти на якість, оскільки з цим у нас проблеми.
– Чи є нові перспективні артисти в Україні?
– Потрібна сцена, на якій вони зможуть проявитися. З фестивалями зараз проблема, до всього іншого накладаються карантини. Те, що ми бачимо в інтернеті – це віртуальні артисти і не факт, що вони наживо передадуть свою енергію.
Фестивальний рух в Україні має бути в 100 разів більшим, ніж зараз. Чим більше культурних подій, тим краще.
– Чи здатна музика пробудити в людях щось народне та допомогти уникнути негативу?
– Хтось каже, що є музичний етнокод. Коли я був дитиною, то їздив у село і коли там співали бабусі – це була неймовірна енергія. Я не розумію, що це включає в тобі. Потім ти починаєш своє життя присвячувати зберіганню фольклору, щоб якомога більше людей почуло цю пісню.
Фото: Олег Скрипка