– Деякі українські митці кажуть, що вони поза війною. Чи мають вони на це право?
– Не знаю, у кого така позиція. Це треба в них питати. Я не можу давати оцінку не своїй позиції.
– Гаразд, а яка ваша позиція?
– Моя позиція полягає в тому, якщо в країні війна – ніхто з громадян цієї країни не перебуває поза війною.
– Як ви ставитеся до артистів, які їздять виступати у Росію? Це нормальна ситуація під час війни?
– Мені важко узагальнювати, адже я не можу знати, хто якими керується мотивами у цій справі.
Якщо хтось їздить, щоб паралельно із заробітками вести пропагандистську роботу на користь України – це нормальний хід. Якщо він шпигує на користь України – це ще краще. Якщо паралельно робить якісь диверсії – взагалі молодець.
Якщо артист заробляє у Росії гроші, щоб інвестувати в економіку України, підтримувати наші Збройні Сили і допомагати нашим громадянам – це теж непоганий варіант, виснажуючи противника викачуванням з ворога бодай якісь ресурси.
Інша справа, які меседжі при цьому доносять артисти і наскільки для них є принципово важливим питання потенційної відмови від цього джерела заробітку.
Ми, звичайно, дуже легко можемо звинувачувати артистів як відомих і помітних людей, які в центрі уваги. За рахунок цього галасу довкола них ми можемо не помітити багато чого іншого.
Зокрема, ми можемо не побачити, наскільки багато пересічних громадян їздять заробляти до Росії. І, можливо, при цьому вони ще більше шкоди приносять іміджу України, ніж окремі артисти.
Я би не хотів, щоб артисти у цьому питанні виступали як димова завіса для деяких і як можливість для певних спекуляцій та своєрідний клапан випускання пару.
Мені не подобається, що артистів постійно роблять ворогами та винними.
– А чи мають артисти прислуховуватися до думки своїх фанатів, до їхньої позиції. Вони залежні від своїх шанувальників?
– Це особиста справа кожного артиста. Якщо артист у свій діяльності використовує фанатів як джерело своєї творчості, то, значить, повинен прислуховуватися і до їхнього голосу, які кажуть “друже, ми тебе любимо, але ти маєш бути трохи інакшим”.
Якщо артист є самодостатньою людиною і думка його фанатів є важливою, але не ключовою для прийняття рішень, тому можна і не прислуховуватися.
Знову ж таки, я не думаю, що всі прихильники якогось виконавця мають єдину, спільну думку. Скільки буде фанатів – стільки й думок.
– Дуже часто помічаю шквал обурення у соцмережах під дописами про те, як наші зірки виступають на російській сцені. Лунають пропозиції заборонити їм взагалі туди їздити. Ви розділяєте цю думку?
– Чесно кажучи, десь приблизно в березні 2014 року Україна повинна була припинити будь-які стосунки з Росією – дипломатичні, економічні, культурні тощо. Це мало статися після перших кроків анексії Криму, в ідеалі.
– А зараз пізно чи як?
– Звичайно, не пізно, але для цього має бути цілісна політика – внутрішня і зовнішня.
І ось ця постійна шизофренія, яка супроводжує Україну упродовж усіх років незалежності, – багатовекторність курсу, невизначеність, намагання однією дупою сісти на усі стільці одразу, – зараз продовжуються і користі від неї, м’яко кажучи, небагато.
– Яку роль музиканти можуть зіграти в об’єднанні України?
– Гадаю, що ніяку. У поверненні територій можуть зіграти роль Збройні Сили, політики, чиновники, бізнесмени та загальні зміни в Україні на краще. Головне – ми маємо бути сильними.
Музиканти можуть давати певні орієнтири, підказувати, надихати, допомагати вести діалог, але точно не від нас усе залежить.
Зрештою, дуже багато артистів робили і роблять усе для того, щоб українська музика і культура загалом єднала країну. І точно ми не сприяли тому, щоб вона ділилися за якимись ознаками.
Ми можемо сприяти чомусь, але ми точно не головна рушійна сила.
Богдан Амінов.