Вже сьогодні, 20 січня, в прокат виходить фільм Стоп-Земля режисерки Катерини Горностай.

Ця підліткова мелодрама про київських школярів, які закінчують навчання та готуються перейти в доросле життя, вже здобула популярність у всьому світі. Стрічка отримала Кришталевого ведмедя від юнацького журі на фестивалі Берлінале, гран-прі на Одеському кінофестивалі та перемогу в п’яти номінаціях на фестивалі Кінокол.

В ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV Катерина Горностай розповіла про особливості фільму Стоп-Земля, вибір акторів та підготовку до зйомок.

– Як ви обирали та де шукали акторів для фільму?

– Деякі школярі знайшли нас самі, бо ми опбублікували оголошення. Ми усюди через молодіжні платформи намагалися повідомляти підлітків про проєкт. Також шукали у школах. Насправді, в Києві є дуже багато крутих та прогресивних освітян, вчителів та директорів, які довіряли нам і пропускали в школу. Ми в коридорах фотографували тих, хто нам сподобався, а потім у директора просили запросити їх на кастинг.

Інколи ми розповідали про фільм в актовій залі, де збиралися школярі. Ми намагалися шукати людей різними методами. Я розуміла, що на кастинги приходять люди, які вже достатньо сміливі, щоби це робити. А мені дуже цікавий характер людини, яка сумнівається, і такі люди навряд чи б прийшли на кастинг.

– Як знайшли головну героїню Машу?

– Це був урок математики альтернативної київської школи. Ми до них прийшли, трішки розповіли про фільм. Я була зі своїм партнером, який монтував кіно. Ми прийшли і одразу її помітили. Я навіть намагалася не сильно на неї дивитися, щоб не налякати.

Ми дуже обережно, спокійно все розповіли. Я залишила свій Instagram на дошці, і Маша через 20 хвилин підписалася – єдина з усього класу. Потім ми запросили її до нас на інтерв’ю.

– До зйомок школярі готувалися у форматі так званої лабораторії. Що там відбувалося та скільки тривала підготовка?

– Лабораторія тривала протягом дев’яти тижнів. Така можливість у нас з’явилася завдяки гранту. Не було б лабораторії, не з’явилося б цієї органіки і стосунків всередині класу. Це був один із головних етапів фільму.

Ми займалися в старому приміщення Освіторії на станції метро Арсенальна. Це дуже стара будівля з купольними стелями, в ній було щось дивовижне. Ми займались восени, тричі на тиждень, це був цікавий час. Це мало вигляд гуртка інтересів, але підійшли ми до нього дуже серйозно і ґрунтовно. Ми розробили розклад і знайшли тренерів.

Тобто під час робочого тижня у нас були вечірні заняття з тренером, а в неділю – шестигодинний робочий день. Ми тренували голос, були танці, драматургія. Найбільше мені сподобалося займатися з підлітками акторською майстерністю. Вони почали самі робити якісь етюди, постановки, ми підключали до цього текст.

– Чи можете ви сказати, що цей фільм вплине на подальші життєві цілі підлітків-акторів?

– Фільм має таку дію, яка триває й досі. Адже вони зараз перебувають у процесі переоцінки усього, що сталося. Мені здається, що навіть на фестивалі в Одесі вони не до кінця розуміли, що трапилось, доки не вийшли на сцену і не побачили глядача та себе на екрані.

Головна героїня Маша раніше хотіла вчитися на біолога, тепер вона прагне стати акторкою. Ще кілька людей хочуть вступати в університет Карпенко-Карого. Вони сумніваються, а я хотіла б щоб усі вони спробували. Всім, хто вступатиме на акторське, я хотіла б побажати не хвилюватися, а просто спробувати. Навіть якщо не вийде, це крутий досвід.

– Чи змінювали ви по ситуації характери підлітків та імена героїв?

– Жодних ролей ми не роздавали, користувалися справжніми іменами. Звісно, актори приносили у роль щось своє. У нас був сценарій, де прописано все з діалогами, оскільки ми подавали його Держкіно. Інколи ми в ці діалоги трохи підглядали, коли були на майданчику.

Ми прийшли в лабораторію, подивились на цих 25 людей зблизька, подивились як вони працюють в різних парах. Потім ми зібрались з командою в офісі, розклали всі портрети і думали, кому яку роль віддати. Деякі ролі були для мене очевидні, я одразу бачила, хто кого гратиме.
Ми припасовували реальних людей по персонажів. Фактично, це не акторські перевтілення, а типажні роботи.

– Наскільки було важко витягнути підлітків на відверті речі?

– По-перше, молода людина ще зовсім не обпечена болісними речами в сенсі довіри. Тому часто вони супервідкриті, і ти інколи хвилюєшся через це, бо вони занадто сильно тобі відкриваються. Зі старшими зовсім не так – дорослі думають, що сказати, добирають слова. По-друге, вони довіряли мені, бо я довіряла їм. Я також ділилася усім з ними. Це була така розмова про важливе і болісне. Вони знають про моє життя і про все, що мене турбує.

Під час лабораторії нам хотілося створити таке місце, де пануватиме свобода. Нам було цікаво поговорити про найважливіше і справді варте того, щоб це обговорювати. Це двостороння робота. Молоді люди, особливо зараз, дуже чітко відчувають фальш. Якщо вони відчувають щось подібне, то закриваються і далі не пускають. Але якщо ти з ними відкритий, то і вони з тобою.

– Актори, які грали у фільмі, отримували якісь гроші?

– Звісно! Ми до них ставились як до абсолютно професійних авторів, які мали гонорари на рівні з дорослими акторами, які грали батьків. Не можна працювати без грошей! Це така важка робота, вона має бути оцінена!

– Чий досвід ви брали за основу під час написання сценарію до фільму?

– Багато сцен у сценарії – це, безперечно, мій шкільний досвід та моїх друзів. Але всі спогади видозмінені на новий час, оскільки ми розповідаємо про сучасного підлітка. Це такий ностальгічний сплав нашого минулого і сучасного. Звісно, багато чого змінилося. Мені дуже допомогли кастинги і спілкування з молодими людьми. Була можливість вловити, про що вони зараз і як живуть.

З кастингів я запозичила образ людини, яка переїхала з Донбасу у Київ і опинилася у новому класі. До нас приходило кілька людей з такою історією, і це для мене було дуже цікаво, оскільки стосується новітньої історії України. Коли тобі 10 років, це величезна травма – залишати свій дім. Але завдяки своєму віку ти дуже гнучкий.

Коли потрапляєш в абсолютно нове середовище, ти змушений адаптуватись, знаходити нових друзів. Мені хотілося перенести це у сценарій, і Сеня уособив персонажа, який має цей травматичний досвід. Але він знайшов рідних людей у новому місці і може бути щасливим.

– Чи є зв’язок між вами і цим фільмом?

– Якби я не відчувала його, я б не бралася робити таке кіно. Якраз через те, що ти відчуваєш цей зв’язок і важливість моменту у часі, виникає найбільша мотивація робити такі фільми.
Я чітко пам’ятаю точку, коли я змінила траєкторію свого руху і відчула, що можу все що завгодно.

Окрім того, що стосується бажання інших людей, на які ти не можеш вплинути. Стосунки не можуть складатись з когось одного, і тут ми не всесильні. Це був такий дуже дивний і потужний момент. Бо з одного боку, ти розумієш, що в тобі може з’явитись рішучість для будь-чого, а з іншого боку – є речі, які від тебе не залежать. Ти можеш бути рішучим, але це не означає, що все вийде. І це такий момент дорослішання. Це була відправна точка, з якої почались думки писати цей сценарій.

Цікаве спостереження про це – ти ніби постійно проєктуєш майбутнє і перебуваєш в цих мріях, у цій проєкції. І відтоді я перестала мріяти. Звучить, можливо, сумно, але для мене це конструктивно. Бо ти опиняєшся тут і зараз і ти змушений тут жити, ловити момент. Тільки-но ти це розумієш, ти припиняєш бути нещасним від того, що твої мрії не втілюються. Це етап дорослішання, який дуже відчувається.

– Ви вважаєте себе романтиком за натурою, за світосприйняттям?

– Звісно, оскільки я людина рефлексивна, маю великий рівень тривожності. Це пов’язано з усім, що зараз відбувається. Але з того що я кажу, можна зробити висновок, що багато речей я ідеалізую. Я оптимістично дивлюсь на речі, які стосуються наступного покоління. Хочеться вірити, що вони візьмуть в руки все, що зараз відбувається.

Наше покоління з цим не дуже справляється. А підлітки виросли в зовсім іншому глобальному світі. Немає вже того відчуття, що ти живеш в своєму хуторі, й тільки про нього знаєш і дбаєш, і якщо в тебе все нормально, то інше тебе не стосується.

– Що для вас важливіше: відзнаки критиків чи глядачів?

– Отримати нагороду від критиків – це суперпочесно. Це люди, професійна діяльність яких, пов’язана із тим, щоб дивитися кіно. І коли твій фільм вважають цікавим та аналізують його – це класно. Для мене  було  дивовижно отримати нагороду за режисерську роботу. Це моя особиста гордість, бо сценарій з точки зору класичної драматургії не зовсім правильний.

Але нагороди – це не важливіше за глядацькі вподобання. Ми ж робимо кіно для того, щоби максимальна кількість людей його побачила і я дуже чекаю, що скаже український глядач і що почнуть говорити паралельно із фільмом! Мені дуже цікаво і страшно водночас. Ще я сподіваюсь на певну терапевтичність нашого кіно, що воно допомагатиме тому, кому треба. Бо воно може це робити.