День працівників радіо, телебачення та зв’язку в Україні відзначається 16 листопада. З нагоди свята ведучі ICTV поділилися курйозними та яскравими історіями, пов’язаними з роботою.

Вадим Карп’як: Робота на ТБ – це як “американські гірки”

– Я часто на початку повномасштабного вторгнення жартував, що добре, що я працюю на телебаченні, тому що я міг жити на роботі. Тут було все, починаючи від моїх костюмів, одягу, закінчуючи пральними машинами, душем, диванами. Телебачення для тих, хто тут працює, – це фактично другий дім.

Я пригадую, коли моя напарниця, це було десь у 2015 році, знепритомніла в ефірі, і ти краєм ока це бачиш. Однією рукою намагаєшся її впіймати, щоб вона не впала на підлогу в студії. Водночас намагаєшся тримати обличчя, тому що ти в прямому ефірі. Потрібно якось її підтримати, дивитися в камеру, говорити, що нічого страшного не сталося, хоча це не так. І все це одночасно.

Добре, що колеги підстрахували, пустили якусь рекламу в ефір чи анонси. Це робота на телебаченні, прямий ефір – непередбачуваний, треба бути готовим до всього.

Сергій Кудімов: Обожнюю роботу журналіста – тут не буває сумно

– Якось після зйомки до нас з оператором підійшов іноземець – представник однієї з азійських країн – і ламаною російською уточнив, чи не з телебачення ми. Зазвичай після такого ритуального запитання люди просять сфотографуватися. Тому ми вже приготувалися позувати і посміхатися в кадрі. Але за мить скрутилися від реготу. Почувши, що ми з телебачення, іноземець поставив цілком логічне з його погляду запитання: А можете полагодити мій DVD? За це я і обожнюю роботу журналіста – тут не буває сумно.

Кілька місяців я працював на телеканалі Freedom. У студії доводилося проводити по чотири години поспіль. Якось я читав новину про те, що в Росії місцеві жителі розібрали залізничну колію. А потім дали оголошення в газеті – чи не хоче хтось купити ці вкрадені рейки. Я це прочитав. Уявив. І мене порвало. Я сміявся так, що не міг зупинитися. Не міг продовжити говорити. В мене з очей потекли сльози. Дякувати Богу, поруч була напарниця. Вона підхопила ефір. І дала мені можливість прийти до тями.

Юлія Сеник: Мрію якомога швидше розповісти про перемогу

– Робота на телебаченні – це надзвичайна відповідальність за те, що ти розповідаєш глядачам. Робота на ТБ – це те, що я дуже люблю, чим живу, що для мене стимул, натхнення! Я займаюся й багатьма іншими справами, окрім ТБ, але саме телебачення – це улюблена справа.

На телебачення, на прямі ефіри реально підсідаєш. Я й у декреті протрималася неповних чотири місяці – магнітом тягнуло на роботу! На ICTV я уже 12 років, чогось такого явно курйозного не пригадую, мабуть тому, що я надто відповідальна, не маю права підвести глядача та колектив.

Ну максимум – не було звуку в навушнику і я не побачила, що почався ефір, в цей момент попивала кілька секунд в кадрі чай, або не встигла дістати таблетку від першіння в горлі і довелося з нею говорити. Все решта: злетів суфлер, не пішло пряме включення, не встигли змонтувати сюжет, а підводка під нього вже озвучена. Це все робочі моменти, які з досвідом сприймаєш як буденність і вже не губишся.

Найстресовіший ефір за всі роки – це ранковий ефір 24 лютого, я тоді першою розповідала, що почалася війна. І була дуже налякана. Мрію якомога швидше розповісти про перемогу!

Анастасія Мазур: Робота на ТБ – це мрія, яка стала реальністю

– Це щоденний виклик, особливо зараз, це шалена відповідальність, це класна команда і крутий колектив, це коли ти на роботу йдеш із задоволенням, коли віриш у те, що ти робиш і для чого ти це робиш.

Петро Дем’янчук: Телебачення – це наркотик у хорошому значенні

– Журналістика – це не професія, а стан душі! Так колись казав професор Москаленко. А  телебачення – це можливість якнайкраще реалізувати цей стан, ці душевні прагнення – достукатись до мільйонів людей, допомогти мільйонам людей. Це можливість впливати на суспільні процеси і змінювати світ на краще. Це – життя і особливо з огляду на те, що я на телебаченні працюю вже 31 рік. Це наркотик у хорошому значенні.

А курйозний випадок – той, як я став ведучим: іду собі коридором на роботі, аж раптом біжить головний редактор з директором, одягають на мене піджак з краваткою і насильно тягнуть на ефір (це було в іншій компанії). Все вийшло чудово. Потім з’ясувалося, що головний ведучий проспав. Ось так я вперше став ведучим новин – доля.

В’ячеслав Цимбалюк: Робота на ТБ – це виклик

– Для мене робота на телебаченні – це не просто посередництво між джерелом інформації та глядачем. Це виклик.
Потрібно якнайшвидше не просто передати важливу інформацію людям, а й зробити це так, щоб новина не залишила їх байдужими, а можливо навіть, підказати відповідь на логічне запитання: І що ж тепер буде? або Як з цим далі жити?

Звісно, найяскравіші (і найстресовіші) враження від ефірів новин були у перші місяці війни. Коли біг зі студії на прямий ефір в бомбосховище під вибухи ракет, адреналін зашкалював, бо сам по собі прямий ефір – штука часом неспокійна, а в умовах війни – поготів.

З приємних згадок – мирні часи у Фактах.Спорт, коли до пізньої ночі ми чекали на результат фіналу футбольної Ліги Європи між Шахтарем та Вердером. Вболіваючи по телевізору за наш донецький клуб, я зірвав голос, коли з колегами радів переможному голу Шахтаря. А за 5 хвилин вже починався наш прямий ефір випуску Факти.Спорт, де це була, звісно, перша новина. Тому довелося вести програму сильно захриплим голосом. Хоча і радісним.

Андрій Ковальський: Я не сприймаю ТБ як роботу, це частина мене

– Робота на телебаченні – це життя. Майже 25 років, понад 20 – “в кадрі”. Це більше половини мого життя, тому просто не уявляю, яким воно було б без ТБ. Втім, я не сприймаю це як роботу. Це частина мене. Було багато пригод, всі й не запам’ятати. Звісно, не обійшлося без курйозів.

Дуже яскравим був Чемпіонат світу з футболу 2010 року в ПАР. Під час прямого включення в ефір для колориту вирішили почепити мені на шию живого удава. Власник запевняв, що тварина спить. Але просто під час ефіру зміюка почала мені стискати шию, а голову, яку я тримав в руці, виривати. Удав дуже сильний. Довелося швидко завершувати ефір і благати про допомогу.

А найважчі моменти все ж пов’язані з нашою боротьбою за право існувати як державі. Майдан. Тоді я вперше відклав спортивну журналістику і працював, як і всі мої колеги, в центрі Києва. Щоденно розказували про події, розстріли в центрі Києва в лютому 2014-го, це я запам’ятав назавжди. Думав, нічого страшнішого бути не може. Але так було до лютого 2022-го, коли мій ефірний ранок почався з новини, що Росія напала на нас… новини спорту знову не на часі.

Олена Фроляк: Телебачення – це велике знеболювальне

– Оскільки не до свят сьогодні, я напевно скажу про те, чого мене навчило телебачення за всі ці довгі роки. Насамперед ТБ навчило мене цінувати час, кожну секунду, хвилину, розуміючи скільки і що можна сказати за півторахвилинний сюжет. А ще телебачення вміє “спалювати час”, коли йому віддаєшся повністю і забуваєш про все, коли треба встигнути на ефір – з сюжетом, включенням чи гостем.

ТБ навчило мене стисло, сутнісно, чітко, лаконічно, іноді образно говорити, артикулювати, мислити, а значить – структурувати своє життя, цінності, бажання, мрії, все це, як виявилось, взаємопов’язано. ТБ познайомило мене з неймовірними людьми – цікавими і неповторними, які вчили, напоумлювали, підказували, вказували, сварили, направляли, критикували. Дякую їм за це.

ТБ навчило мене бути у формі завжди – в супермаркеті, на прогулянці з собакою, в кіно, в машині. Ранкова кава в пальто поверх піжами і зі скуйовдженим волоссям – не про мене. ТБ навчило мене цінувати колектив, команду, друзів, бо це дуже колективна творчість. ТБ навчило мене фокусуватися на головному, не зважати на другорядне, як то кажуть, тримати фокус і не “випадати з кадру”. ТБ – велике знеболювальне, після ефіру все забувається і проходить біль, бо організм концентрується на головному – на ефірі.

Нещодавно у відрядженні в США ми з іншими журналістами стояли на галявині біля Білого Дому в очікуванні президентів України та США. Журналістка CNN, яка була серйозно вагітна, постійно включалась – кожні 15 хвилин. Було дуже спекотно, вона постійно пила воду і пудрила обличчя, було видно, що їй важко.

Але тільки-но включався ефір і загорявся ліхтарик на камері – вона перевтілювалась. У неї горів погляд, всі навколо неї переставали існувати, я навіть подумала – якби у неї зараз почались пологи – вона могла б їх не помітити. Ось за це я так люблю телебачення!

Оксана Гутцайт: Робота на телебаченні – це насолода

– Про курйози на роботі зараз і не згадати, наскільки все змінилось з часом. Колись на мене падали декорації під час ефіру, бувало, гример до мене забігала в кадр – такі подекуди смішні, та все ж життєві епізоди траплялися.

Зараз настала така дійсність, що незвичні епізоди в роботі – коли ти чуєш вибухи під час ефіру, коли гул повітряної тривоги спантеличує більше ніж усі раніше непередбачувані для тебе обставини. Ми навчилися з цим працювати, з надією і вірою, що скоро в нашому житті знову траплятимуться тільки смішні та радісні курйози! І кожен із нас зараз мріє сказати на всю країну: Перемога! Ми Перемогли!

Володимир Рунець: Один раз спробуєш роботу на ТБ – іншої вже не захочеш

– Це ж ти тепер на телебаченні працювати зможеш – журналістом чи ведучим, – сказала мені мама без особливих емоцій, спокійно прасуючи одяг. Але в її голосі відчувалося задоволення і гордість за сина. Того дня я тільки повернувся додому з Горлівки, де склав на “відмінно” іспити і вступив на факультет англійської мови Горлівського інституту іноземних мов. 

– Тільки через мій труп, – відрізав на мамину репліку тато, який в цей час колов волоські горіхи і методично складав ядра в трилітрову банку.

– Що ти таке мелеш? – закинула йому мама, яка явно не очікувала такої його реакції.

– Я знаю, що я кажу. Він кудись точно влізе. Або в розслідування якісь, або в гарячі точки поїде. На війну. А я хочу живого сина, тому ніякого телебачення, – тато був аж надто впевнений в своїй категоричності.

Я тоді сильно образився на тата: які гарячі точки? Яка війна? На дворі 1999-й рік і все спокійно. Тоді мені 17-річному все здавалося таким надійним, міцним і класним, безхмарним. Попереду навчання, а за ним ціле життя в нашій класній країні. На телебачення я, зрештою, потрапив.

Цю історія зі свого життя я згадую щоразу, коли доводиться надягати бронежилет. Згадую навіть не з весни 2014-го, коли я вперше почув автоматні черги на вулицях Слов’янська на Донеччині, а з зими, коли перші кулі пролетіли біля мене на Майдані. Я згадував цю татову реакцію, коли біля Луганська так звані козачки приставили ствол автомата Калашникова мені до потилиці і, клацнувши затвором, сказали, що я вже приїхав назавжди.

24 лютого я зустрів у відрядженні в Маріуполі. Для багатьох цей день став початком нової реальності, для мене – важким робочим днем, який затягнувся на довгі два з половиною місяці, коли ми всі в буквальному сенсі жили на каналі, працюючи 24/7, щоби, боронь Боже, люди раптово не побачили в телевізорі чорний екран.

Я не хочу, щоби сьогодні говорили про “героїзм людей з теліка”, які відчайдушно намагаються донести людям правду. Це наша робота. Вона яскрава та цікава, один раз її спробуєш, іншої вже не захочеш. Проте я хочу сьогодні згадати всіх, хто загинув, виконуючи її, всіх, хто нині в полоні, всіх, хто віддав життя за те, щоби ми всі не стали персонажами романів Орвелла. За те, щоби екрани не були чорними. За те, щоби думки людей були різноманітним. За те, щоби українська нація була єдиною.