Ведуча програми Ранок у великому місті на ICTV2 та психологиня Юлія Зорій 3 червня відзначає день народження. Напередодні особистого свята в ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV вона пригадала найяскравіші спогади дитинства. Також розповіла про перший заробіток, промахи в житті та заняття, які підтримують під час війни.

Про день народження, подарунки та мрії

– Юліє, день народження для вас сумне, щасливе чи дитяче свято? Можете пригадати свій найщасливіший день народження? 

– Для мене день народження – дуже бажане свято. Я завжди його чекаю, бо з дитинства воно асоціюється виключно з радощами, сюрпризами, подарунками та близькими людьми поруч. Особливо з мамою, якої мені зараз дуже не вистачає. Вона завжди робила якісь сюрпризи на мій день народження – запрошувала друзів, коли я про це нічого не знала, накривала дуже смачний стіл, прикрашала квартиру кульками.

Іноді мені щось купували зі словами: Ми тобі купуємо зараз, але це на день народження!, натякаючи, що на сам ДН подарунка вже не буде. Але все одно 3 червня якийсь додатковий подарунок від батьків був. Також завжди чекала “коробочку для Юлі” від бабусі з дідусем. Ми жили в різних містах, але вони завжди на мій день народження передавали подарунки: сукні, ляльки, солодощі. З теплом це згадую.

– А які подарунки дарують зараз? Чи є практика замовлення подарунків, чи це має бути сюрприз? 

– Я ніколи не мала свого wish list. Завжди хотіла від подарунка ефекту сюрпризу, неочікуваності. Тому так і виходило. І скажу відверто – мене все влаштовувало, ніколи не розчаровувалася.

Але цьогоріч вперше в житті я маю список бажань! Просто склала докупи все, що писала собі колись у нотатках.

Наприклад, вишиванка, спеціальне взуття для тренувань kangoojumps, книги з психології, новий курс навчання з психології тощо.

– Який найяскравіший спогад із вашого дитинства? Про що мріяли тоді?

– Ой, важко обрати один яскравий, бо, на щастя, їх було багато. Наприклад, я з дитячого садочку мріяла стати ветеринаром. Тому приносила додому з вулиці замерзлих і вже не живих птахів, якихось жуків, хворих кошенят тощо. Мама була не дуже в захваті від цієї ідеї, бо тоді їй доводилося включатися в процес лікування чи пояснення мені малій, чому ми не можемо воскресити птаха. Як бачите, ветеринаром я не стала, але стала психологом.

– Які установки батьків й досі для вас найважливіші? 

– Мені завжди казали, що мене люблять, і багато обіймали. Я була важливою.

Моя сімʼя була дуже безпечним середовищем для мене.

Тоді, звичайно, я всього цього не усвідомлювала і лише тепер розумію – це найкраще, що можуть дати батьки дитині.

Про хобі, роботу та навчання

– Розкажіть про ваш перший заробіток: скільки вам було років і як заробили?

– Мій перший заробіток у 14 років становив чи то 25, чи 50 гривень. Не можу точно пригадати. Я тоді відвідувала театральний гурток при Будинку культури в Чернівцях і на наші новорічні вистави приходили різні діти: і такі ж вихованці як ми, але з інших гуртків, і школярі з місцевих шкіл. Іноді ми показували по 2-3 вистави на день.

Оскільки я була головною Снігуронькою у виставі, то після неї ще розважала дітей різними конкурсами, танцями біля ялинки тощо. Після закінчення цього новорічного періоду директор Будинку культури вручив мені, нашому викладачу-режисеру та звукорежисеру вистави солодкі подарунки і грошовий приз на знак подяки. Я була така здивована і така щаслива. Це були мої перші зароблені гроші. На них купила мамі помаду, якусь дрібничку сестрі й, напевно, щось собі, не памʼятаю.

– А якийсь значний промах у житті можете пригадати? І як ви з ним впоралися? Взагалі, розкажіть, як психолог-практик, що робити із факапами та як ставитися до них? 

– Спочатку треба прийняти той факт, що без промахів наше життя неможливе. Вони обовʼязково траплятимуться. Це нормально. Бо не помиляється лише той, хто нічого не робить. А ось продумати й мати варіанти “як мені діяти, коли раптом станеться це і це” – ось це корисніше, ніж страх помилитися.

Щодо мене, не пригадаю конкретної невдачі. Чесно. Можливо тому, що давно вже сприймаю промахи як частину досвіду і свого життя.

Як те, що вже сталося і те, чого я вже не в змозі змінити. Бо як не крути, але будь-яка помилка нас чогось вчить. Важливо на ній не зациклюватися, а зробити висновки й рухатися далі.

– Що неприйнятне для вас у стосунках (друзі, близьке коло) і чому? Може, є приклад із власного життя?

– У будь-яких стосунках для мене неприйнятними є брехня, зневажливе ставлення людини до інших, нездатність чути та поважати думку, яка відрізняється від твоєї, невміння визнавати свої помилки та відсутність критичного мислення. Напевно, це основні принципово важливі для мене моменти. З рештою особливостей і відмінностей інших людей я добре ладнаю.

– Чи є у вас хобі, які зʼявилися під час війни? 

– За час повномасштабного вторгнення зʼявилося лише більше роботи. І я цьому дуже радію, бо вона рятує мене. Щодня я маю по 4-5 психологічних консультацій і ті її результати, які  я бачу, надихають і дають усвідомлення, що все роблю правильно. Замість хобі ще додалося навчання. В кінці червня закінчую спецкурс в Українському інституті когнітивної-поведінкової терапії, тож зараз готуюся до іспитів.

– А щось любите робити руками: вишивати, в’язати, готувати? 

– І вишиває, і вʼяже у моїй сімʼї молодша сестра. У неї золоті руки! А мені не вистачає терпіння на цей процес. Якщо якийсь хрестик чи петелька вийшли не за схемою, то або закидаю, або вʼяжу як вийде (сміється). Так, колись вишила кота із кривою головою, бо лінь було розпускати. А ось готувати я люблю. Хоча із кулінарним талантом чоловіка я не конкурую, бо то марна справа. Готує він божественно.

Про чоловіка – найближчу людину та найбільшу опору

– Чи маєте багато друзів? Хто для вас зараз найближча людина, від якої отримуєте підтримку? 

– У мене багато приятелів і знайомих, а друзів – ні. А найближча людина… Ви знаєте, першим на думку спав чоловік. Хоча у мене дуже близькі довірливі стосунки із сестричкою, татом, бабусею, тіткою, кількома найближчими подругами, але першим спав на думку чоловік.

Олексій справді для мене найбільша опора, найбільша любов, найкращий друг.

– Про що мрієте зараз і що плануєте, коли закінчиться війна?

– Я мрію, щоб припинили страждати люди. Я не знаю, як це втілити в життя… і розумію, що від страждань ми не застраховані, бо вони є частиною нашого буття, але зробити їхній вплив на нас меншим – можна. Тому після перемоги планую і надалі допомагати людям, надавати консультації всім, хто цього потребує.