Щойно завершився 18-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Головний український огляд творів у сфері документалістики, який щорічно проходить в Києві, цього разу перекочував в онлайн через карантин.

У національному конкурсі DOCU/UKRAINE змагалися вітчизняні стрічки, створені у 2019-2021 роках. Головний приз отримав фільм Андрія Лисецького Земля Івана, що розкриває внутрішній світ народного художника-самоука Івана Приходька. Іван – сільський митець, який творить природнє мистецтво, що одного дня потрапляє в столичний Мистецький арсенал.

Та зіткнення народного мистецтва і сучасного світу гламурних арт-виставок не змінює гармонію, якої вдалося досягти герою фільму. Андрій Лисецький показав, як щастя можливе у гармонії з собою, а не у зовнішньому успіху. Бо успіх – це вторинне.

Факти ICTV обрали ще три фільми з національної програми, які, на нашу думку, неодмінно заслуговують на увагу глядачів завдяки своїй художній та культурній цінності.

Май далеко, май добре

Документальна стрічка Ганни Ярошевич розповідає історію парубка Мішеля, котрий мріє жити на природі серед карпатських полонин, бо йому набридло бюргерське життя у Німеччині.

– Я цілий день за комп’ютером в офісі. Там лише робота, робота, робота. Там усі сумні, – пояснює хлопець.

В Україні ж, де він проводить все більше часу, його приваблює життя фермера. Особливо Мішелю подобається розводити водяних буйволів, чий вид – на межі вимирання. Мати хижу, сарай, худобу, пасовище, люблячу дружину та дітей – це все, про що мріє хлопчина.

От тільки не так легко вмовити німкеню переїхати в гірське селище на Закарпатті, а місцеві дівчата розглядають Мішеля лише як свій квиток на виїзд з Батьківщини.

Режисерка Ганна Ярошевич починала у творчому об’єднанні Вавилон’13, для якого створила десяток короткометражних документальних фільмів. Стрічка Май далеко, май добре стала її повнометражним дебютом, за який на цьогорічному фестивалі вона отримала спеціальну премію імені Андрія Матросова.

Ганна працювала над фільмом кілька років, спостерігаючи увесь шлях переселення Мішеля з Німеччини в Україну. Вийшло доволі миле кіно, що розповідає історію протилежну тим, до яких ми всі звикли. Коли молодь не втікає з українського села, а навпаки – чимдуж бажає оселитися поближче до природи й подалі від цивілізації. Що далі – то краще.

Оптиміста Мішеля не лякає ані брак досвіду з догляду за тваринами, ані брудна робота фермера, ані відсутність доріг та інфраструктури, ані місцеві робітники-п’яниці.

Адже коли ти відчуваєш, що це твоє, то радієш, немов дитина – без умов. Це світле позитивне кіно, герою якого хочеться зичити лише удачі, бо не кожен здатен йти за своєю мрією так відчайдушно, як це робить Мішель.

Трейлер

Сіль з Бонневілю

Ще один потужний конкурсант, знятий Семеном Мозговим, котрий вже отримував на Docudays UA два роки тому приз за найкращий документальний фільм Історія зимового саду. Цього року Семен отримав спеціальні відзнаки від журі національного конкурсу DOCU/UKRAINE, а також від студентського журі фестивалю.

Новий твір Семена дещо масштабніший і виглядає, мов пригодницький фільм. Його героям співпереживаєш по-справжньому, дуже хочеться, щоб у них все вийшло. Тим паче, коли навіть товариші не вірять в їхній успіх.

Почалась ця історія у маленькому гаражі на Святошині у Києві, де проводять увесь вільний час Назар і Максим. Гроші та сили йдуть на переоснащення старенького Іж-49. А все тому, що після перегляду фільму Роджера Дональдсона Найпрудкіший Індіан чоловіки загорілись ідеєю зробити найшвидший у світі байк.

Щоб побити світовий рекорд, їм не просто треба зібрати наново мотоцикл 1951-го року випуску, але й дістатися ним до США. Адже саме там, на дні величезного висохлого солоного озера Бонневіль, у штаті ЮТА, пролягає найвідоміша траса для встановлення рекордів зі швидкості на землі.

Певно, у кожного в дитинстві серед рідні чи знайомих були гаражні завсідники. У складні часи, коли мати Жигулі вважалося неабияким рівнем достатку, чоловіки могли днями копирсатися під капотом авто у власному гаражі.

Здається, їздили вони менше, ніж ремонтували та рихтували витвори радянського автопрому. А можливо, просто втікали від буденного життя у окремий світ гаражних кооперативів. Винятково чоловічий, що нині вважається недоречним з огляду на всюдисущу емансипацію.

Тому Сіль з Бонневілю виглядає раритетним кіно штучного виробництва, як і мотоцикл, що його зібрали герої. Це кіно про те, як рекорди ставлять не відомі спортсмени, а звичайні люди, у котрих достатньо впертості та наполегливості.

Адже високого результату можна досягти у будь-якій сфері, не обов’язково у вищій лізі. Кожен сам встановлює власну стелю сподівань. Максимальна позначка на спідометрі Іж-49 – 160 км, тож героям є до чого прагнути.

Трейлер

Казка про Коника

Ця щемлива документальна стрічка присвячена волонтерам на Донбасі. Її головний герой – монах у миру і художник Анатолій Лютюк, що керує українським культурним центром у Талліні. Справою його життя в останні роки стало волонтерство, для чого чоловік регулярно відвідує Україну.

Пан Лютюк дуже колоритний персонаж. Живе у старовинній кам’яній вежі середмістя Таллінна і поширює українську культуру в Естонії. Передусім, звісно, мова про церковну службу українською. Але окрім цього, він ще й виготовляє власні книги за старовинною технологією, навіть папір для них робить власноруч.

У своїй гуманітарній місії за підтримки МЗС Естонії чоловік не тільки привозить продуктові набори, спортінвентар та медичне обладнання у постраждалі райони Донбасу. Він також збирає історії про взаємодію людей і тварин на фронті. Історії про те, як собака врятувала військових від міни, чи коти попереджали людей про артобстріл до того, як було чутно свист мін, або про ручного зайця, що жив у БМП.

Здавалося б, ну навіщо воно треба Анатолію? Адже більшість тих, кому він допомагає, швидко беруть продукти чи гроші і йдуть геть, їм не до казочок про звірів. Проте герой, немолодий вже чоловік, знаходить в собі сили знову й знову долати тисячі кілометрів. І в руках Лютюк тримає незмінного дерев’яного коника, що став героєм його нової книги про добрі оповідки з недоброї зони бойових дій.

Казку про Коника зняли Уляна Осовська та Денис Страшний, для яких це вже не перший спільний проект у межах громадської організації Докутолока. Їхня стрічка 2017 року Майже 10.000 виборців увійшла до конкурсу документальних фільмів Варшавського кінофестивалю.

Трейлер

Кадри з фільму Казка про коника