Після початку повномасштабної війни українці отримали потужне щеплення від усього російського. Те, що раніше приймалося як буденність, тобто споживання російськомовного контенту, різко перетворилося на відразу.

Ми почали ще більше читати українські книжки, слухати українську музику та дивитися українське кіно.

Справжнім явищем у кінематографі можна назвати історичний блокбастер Довбуш, телепрем‘єра якого відбулась в ефірі ICTV2 до Дня Незалежності. Головну жіночу роль у ньому виконала акторка Даша Плахтій.

В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV.Life ми торкнулися теми слави, заробітків, війни та російського сліду в кіно.

Даша Плахтій про заробітки в кіноіндустрії

– Слава зазвичай впливає на цінник актора. Як зараз в індустрії із заробітками? Як вони змінилися під час війни?

– Якщо чесно, то все погано. Українське кіно зараз не фінансується державою, лише телесеріали. Щодо їхньої якості у мене багато питань, тому після початку повномасштабного вторгнення я не знімалася в серіалах: мені або не подобалося, або я була за кордоном, або не проходила кастинги чи вони мене оминали, якщо щось було непогане.

Щодо заробітку, то, напевно, якби не було війни, то мій гонорар міг би зрости.

Я намагаюся тримати якусь планку, але все, що пропонується, впало до рівня оплати, мабуть, десятирічної давнини. Фільмів майже немає, є люди, що якось дістають фінансування і щось знімають, але там так само небагато грошей.

– Чим ви займаєтеся зараз?

– Рік тому я поставила собі мету: шукати різні цікаві проєкти, зовсім не обовʼязково повʼязані з акторством.
І ось тепер маю: роботу кастинг-директором в одному цікавому німецькому проєкті, власний акторський курс для не акторів у SKVOT, курси IT з UX/UI-дизайну.

Ще й знімаюся зараз у невеликому чеському серіалі, граю українку, але в кадрі говорю англійською.

Минулої осені я зіграла у короткому метрі від поки що маловідомої, але дуже перспективної і талановитої режисерки й актриси Лілії Сивицької. Він хоч і про війну, але без трагічних подробиць, евакуації та інших прийомів, які часто використовуються зараз в індустрії. Вона дуже акуратно, красиво, лаконічно зняла поетичне кіно. На плівку!

Я дуже пишаюсь цим проєктом, він має бути на фестивалях вже зараз або восени. А так проєктів не дуже багато. Але я намагаюся крутитися, щось робити, щоби мозок працював, щоби була якась діяльність. Мені, в принципі, комфортно і подобається.

Я чекаю, поки українське кіно продовжить свій розквіт, який почався до війни і завмер, щоби створювати щось з нашими кіномитцями. Але передусім ми маємо подолати війну в нашій країні.

Тому прошу усіх бути свідомими і причетними. Донатьте, допомагайте тим, хто цього потребує, робіть будь-який внесок, на який ви здатні.

– Тим часом серіали в Україні знімаються, зокрема хтось грає і в тих, від яких відмовилися ви. Бо як вижити в професії, якщо не згоджуватися на проєкти?

–  Я поважно ставлюся до своїх колег, які знімаються в серіалах, хай часом низькоякісних, тому що у всіх різна ситуація. Якщо я собі придумала тимчасову діяльність і відчуваю себе більш-менш окей, то комусь це складно. Я не можу нікого засуджувати в цьому плані, комусь це подобається, хтось так навпаки стає впізнаваним. Тут взагалі ніяких питань ні до кого не маю.

Даша Плахтій про ставлення до слави

– Якось ви казали, що рідко гуглите себе – десь раз на 5 років. Ситуація не змінилася? Як ви ставитеся до власної слави? Чи не думали її монетизувати?

– А що зміниться від того, що я себе загуглю цього разу? Щодо монетизації… Підняти гонорари зараз немає можливості, монетизувати себе через рекламу в соцмережах – це не зовсім мій шлях, я не суперкомфортно почуваюся, коли щось там рекламую. Можливо, я колись зміню своє ставлення до цього, але поки підписників у мене небагато – тільки добігає до 7 тис. в Instagram.

Часом можуть підійти на вулиці, сфоткатись або попросити автограф. Нещодавно був смішний випадок: я в магазині спитала в консультантки, де я можу знайти щось там для прання. Вона дивиться на мене, бере те, що треба, дає мені, але не відпускає, продовжує дивитися і каже: “Я вас звідкись знаю”. Я відповіла, що все може бути, і на тому все.

Мене це абсолютно влаштовує. Є певне якесь просування, але не таке, щоб мене кожна собака впізнавала.

Мені подобається жити своє життя і не паритися про чиїсь очі, які на мене дивляться і думають, що і як Даша Плахтій зараз робить.

– А як ваші рідні реагують на те, що їхня дружина та мама – знаменитість?

–  Я просто живу своє життя, у мене немає такого, знаєте, що раптом заходить в моє життя якась там слава і якось міняє моє життя. Я з чоловіком, з дитиною, з родиною спілкуюся як завжди, у нас свої стосунки, які ми постійно розвиваємо і вибудовуємо. Інколи мої мене побачать десь, поговоримо про це, якщо захочеться. Моя мала  якось зрозуміла, що мене можна загуглити, і сказала: “А що це тебе я можу загуглити, а себе ні?” (всміхається).

Даша Плахтій про доньку та її майбутнє

– До речі, вашу доньку приваблює акторська карʼєра? Ким вона хоче бути?

– Вона дуже талановита і потенційно могла б розвиватися у цій сфері. Ми навіть намагалися спонукати її до цього, пропонували їй щось. Коли вона зовсім манюсінька була, нічого не розуміла, то ми знімали її, але це не рахується –  якась коротка реклама була та тизер до фільму.

Потім вона знялась в кліпі німецького гурту, їй сподобалося. Згодом вона знялась в кліпі Стефанія разом зі мною, там треба було грати сумну сцену та багато разів її повторювати. Вона сказала: “Ну вас нафіг, я не хочу відчувати цей сум в ролі, ще й багато разів поспіль!”.

Вона не дуже любить, коли їй щось говорять, вносять якісь правки, вона сприймає це як критику і поки не може усвідомити, що це просто уточнення. Це її бісить, і вона ні на які гроші не ведеться.

Причому в неї вже дуже класна англійська, і ми пробувалися на англомовний проєкт, ледь вмовили її записати пробу. В результаті вона все одно відмовилася та сказала, що не хоче одне й те саме повторювати по 100 разів, і ніякі гроші її не підкуплять.

– Звідки в неї така крута база з англійської?

– Ми жили в Англії рік. Виїхали туди через пів року після повномасштабного вторгнення. Їй якраз треба було йти в школу, в перший клас, а ми жили біля об’єкта, який періодично обстрілювався.

Я подумала, що маю спробувати виїхати заради неї. Я доволі швидко знайшла там спонсора – це людина або люди, які можуть тебе прихистити, на пів року-рік. Я вирішила, що це знак, і ми виїхали.

Весь перший навчальний рік вона була там і десь за чотири місяці заговорила. Зараз вона дивиться все в оригіналі – англійською – на Netflix та в YouTube, працює над своєю вимовою. Ми будемо далі вже підтримувати це, віддавати до англійської школи.

Даша Плахтій про війну на екрані

– Ви згадали про кліп Стефанія. Зіграти військову, не будучи військовою… Чи не було для вас моральної дилеми? Чи не боялися хейту? Доволі часто можна почути думку, що форму можуть вдягати лише ті, хто знає, що таке фронт.  

– По-перше, я не грала глибоку роль з текстом та характером. Мого часу у тому відео секунд 20, а то й менше. Я не думаю, що мене там навіть люди ідентифікують, щоби потім хейтити. Це буде дивно. Проте зараз важкі часи, і люди мають власну думку про різні речі, й це їхнє право. Тому актори мають бути готовими до цього.

Треба памʼятати, якщо ми знімаємо щось про воєнні часи, то маємо дуже обережно підходити до цього, починаючи зі сценарію та роботи режисера і завершуючи акторською грою.

Якщо сценарій і режисура погані, персонажі несправжні, то дійсно – справи кепські. Особливо якщо там є сцени насилля.

Нам треба просто статут якийсь писати, що можна й що не можна показувати людям, враховуючи усі психологічні травми, що сталися з українцями через війну, щоби не нашкодити, а, навпаки, пропрацювати їх.

Але це дуже етично треба робити. Тому я дуже обережно ставлюся до вибору ось таких ролей і намагаюся уникати їх.

– До речі, як ви взагалі обираєте проєкти для участі? Чи є якісь червоні прапорці – що оцей сценарій ок, а цей – вже ні?

– Часом достатньо просто відкрити текст та побачити початок історії. Інколи ти бачиш, що персонажі кострубаті, все ділиться на чорне-біле, образи шаблонні й не мають стосунку до реальності. Все це мене відштовхує.

Сценарій має бути написаний якісно. Це не має бути серіальна мелодрама, куди тема війни приплетена просто для підвищення популярності та уваги до проєкту.

Дуже часто бувають якісь зашквари з цього приводу та скандали. Навіщо мені це?

Даша Плахтій про  російський слід та росіян в кіно

– А наявність російського сліду була цим червоним прапорцем? Як вам вдалося уникнути співпраці з росіянами, коли багато хто згоджувався на такі проєкти, бо треба було на щось жити.

– Якщо бути зовсім чесною, то не можу сказати, що я зовсім цього уникла. Бізнес нашої серіальної індустрії від початку був побудований так, що Росія приїжджала сюди, вкладала якісь гроші, привозила російських акторів, тому що тут було дешевше і простіше знімати.

До Революції Гідності в головних ролях і навіть другорядних знімалися лише російські актори. У нас, в Україні.

Я тоді ще тільки вчилася, але коли я заходила в індустрію після революції, ця ситуація почала вирівнюватися. До того росіяни отримували в три, чотири, десять разів більші гонорари, у них були свої зіркові вагончики, їх, перепрошую, в дупцю цьомали, а українські актори часто сиділи в наметі на вулиці.

Потім це потроху стало змінюватися, й на одного-двох російських чи білоруських акторів, що грали головних героїв, припадало вже три українські. Я теж починала з таких проєктів, бо треба було світитися, працювати, заробляти. Але мене найбільше відлякувала в цьому всьому якість продукту і те, що все це не зовсім правильно відбувалось.

– Як ставитеся до зрадників у кіноіндустрії? Та сама режисерка Байрак, акторка Безрук – чи доводилося перетинатися з тими, хто обрав роботу у РФ?

– Мені особисто ні. Мій чоловік вчився на одному курсі з Безрук, і я знаю, що вона з Краматорська. Він тоді ще стежив, що вона скаже після обстрілу рідного міста, але вона мовчала.

Знаєте, мені, якщо чесно, взагалі не хочеться копатися в цьому лайні. У мене своїх проблем вистачає в Україні, ще оце колупатися в тому, де, хто, що заробляє і яким зрадником хто став, думати, чому вони так зробили. Взагалі пофіг.

Хай роблять, що хочуть, але я вірю в карму і вважаю, що все повернеться у свій час. Навіть нічого бажати не буду, все саме по справедливості станеться.

Фото: Вікторія Рой