Майже детективна історія довжиною у понад століття, про яку в Україні мало хто знає. Це про мистецьку і документальну колекцію Українських січових стрільців.
УСС – національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної української ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української бойової управи. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і визволити їх від іноземного панування.
“Уже народжується дух грядучої хвилі, коли воскресатимуть покоління з лицарською волею” – цьому пророцтву знаменитого художника Олекси Новаківського понад 100 років, і говорив він саме про українських січових стрільців.
Бойовий шлях УСС – це окрема славна історія, яку у совєцькій Україні намагались стерти, бо воювали стрільці з 1914 року з москалями, кубанськими козаками та іншим російським військовим збродом, які лізли завойовувати Галичину і встановлювати своє панування під час Першої світової війни. Австрійці кидали підрозділи українських січових стрільців на складні ділянки, а бої були кровопролитними.
Але УСС – це не лише військові справи, а й мистецтво. Так, серед добровольців, які йшли боронити Україну, були митці з професійною художньою освітою, здобутою у польських вищих художніх закладах та в інших країнах.
Тому вони не лише воювали, а й запровадили особливі однострої, відома “мазепинка” – саме від них!, створили україномовну військову термінологію, використовували синьо-жовту символіку, навіть відкрили понад 150 народних шкіл на Волині.
А ще вони залишили неймовірний творчий доробок – картини, малюнки про війну. Сьогодні на них дивишся – і це ніби про нас, наших чоловіків, які знову захищають Україну від москальської орди.
У чинних військових загонах стрільці створили Пресову кватиру, яка об’єднала митців зі зброєю в руках. Це були Іван Іванець, Осип Курилас, Юліан Буцманюк, Лев Гец, Осип Сорохтей та інші.
У дослідниці теми УСС Ксенії Рожак прадід був січовим стрільцем, тому частину своїх наукових досліджень вона присвячує славній історії січовиків.
– Це були чоловіки, які мали професійну мистецьку освіту, різного віку. Вони займалися творчістю до початку війни, і от вони потрапляють на фронт. Їхньою метою було зобразити реалії й обставини війни, – каже Ксенія.
На їхніх картинах – і зимові переходи у крижану заметіль, і страшні бої, і поховання товаришів, і масові поховання від тифу, й дивовижні пейзажі, і біженці біля потрощених хат. Чимало з цих робіт із різних зокрема і приватних колекцій опублікували невеликим тиражем у книзі УСС: українські січові стрільці у боях і міжчассі (Львів, 2007).
Біографія практично кожного митця УСС заслуговує на окремий фільм. Чотар Іван Іванець – один із розробників прапора і одностроїв УСС. Талановитий художник, графік і фотограф. Але у 1920 році у бою під Махнівкою втратив більшість свого фотографічного доробку. Це зокрема 2 тис. фотографій історичних пам’яток і мистецьких творів та 900 фотографій, що ілюстрували життя УСС. Це була, мабуть, перша значна втрата колекції про УСС.
Іван Іванець був у таборі для інтернованих вояків у Чехії, після першої світової жив у Празі, потім у Львові, був активним діячем. За це його у 1945 році у Кракові арештував совєцький СМЕРШ і вивіз до Союзу, де у таборі у Солікамську Іван Іванець і загинув вже за рік.
Життя його талановитого колеги Юліана Буцманюка закінчилось щасливіше – в Канаді. Іншого – Василя Петрука – у Німеччині. Саме завдяки портретам Петрука ми можемо сьогодні побачити, якими були командири УСС. Його колеги також малювали портрети й очільників, і рядових стрільців.
Їхні картини дійшли до нас завдяки тому, що усі вони згодом перебували у таборах Чехословаччини для інтернованих вояків тоді вже Української галицької армії – у містах Ліберець і Йозефов. Там зібралося майже 5 тисяч українців, включно з цивільними – жінками, дітьми та чоловіками.
Бібліотекарка Слов’янської Бібліотеки у Празі Анна Хлєбіна каже, що наші січовики, як і більшість українців, були хазяйновитими:
– У них був цікавий феномен самоорганізації. Вели комерційну діяльність, яка фінансувала діяльність культурно-просвітницького гуртка, діяли театри, художники, видавали газети, часописи. Там були не лише вояки, а ще й жінки з дітьми, там були школи. Це була маленька держава за кордоном.
Завдяки перебуванню у Чехословаччині й збереглася велика частина творчої колекції січовиків.
– Коли табір у Йозефові було закрито, усі архіви згодом передали до колекції до фондів Українського музею визвольної боротьби у Празі. І вони там залишались до 1945 року, коли на музей впала бомба. Усі матеріали, які не постраждали під час бомбардування, перевезені сюди у Клементинум, – каже Анна Хлєбіна.
Оця одна з кількох бомб, які впали на Прагу, призвела до другої великої втрати колекції УСС.
І там вони збереглись протягом усієї совєцької доби – тому, що про колекцію забули. Вона лежала під старим одягом і предметами. Про неї знали лише кілька співробітників, які таким чином і вберегли її від знищення. Відкрили її вже у 1990-х роках.
Чимала колекція картин і пам’яток УСС була в Австрії, і Відень передав її до України. Але 1952 року за наказом Лаврентія Берії практично усю збірку – понад 2,5 тис. експонатів – було спалено у Львівському національному музеї.
– Твори, які не відповідали ідеологічному спрямуванню того часу… Це комітет з мистецтва відбирав, обком партії, міськом партії, спецслужби, НКВД, – каже нинішній генеральний директор Національного музею у Львові ім. А. Шептицького Ігор Кожан.
Це була третя велика втрата колекції УСС.
Ще один талановитий стрілецький художник Осип Курилас став радянським митцем, і згодом чимало малював у стилі соцреалізму. Можливо, завдяки цьому у Львівському музеї збереглись кілька його чудових картин стрілецького періоду. Зокрема дивовижний портрет Тараса Шевченка Дивлюся, аж світає (1918).
– Курилас записав зображення стрільців на тлі, якого зараз немає – там зараз хмаринки. Але насправді там було зображення стрілецького війська, яке отак проноситься. Можливо, це дало змогу цьому портрету зберегтися, стати відомим, – каже Ксенія Рожак-Литвиненко.
Директор Львівського музею розповідає, як це усе сталося. Одного вечора у 1946 році до тодішнього директора музею Іларіона Свінцицького прийшов Осип Курилас. Вони були давно знайомі та в добрих стосунках. Курилас попросив директора зачинити його у залі, де експонувався портрет Шевченка. Так художник замалював стрільців хмарами.
Ось такою, дуже прорідженою подіями минулого століття, дійшла до нас невелика частка творчого спадку Українських січових стрільців, наших великих предків, які добровільно пішли боронити нашу землю від тих самих ворогів, що і нині зазіхають на незалежність України. Окрім кількох музейних установ – їхні роботи є у приватних і спадкових колекціях, зазвичай закритих для широкого загалу.
Усе, що тоді писали січові стрільці – нині нам дуже близьке. І ворог той самий, і розбиті хати, і смерть героїв.
– Вони вкладали в це своє переживання, це було їхнє життя, це не були розповіді когось про війну. Вони це пронесли, переосмислили, прожили – і не змогли викреслити зі свого життя, – каже Ксенія Рожак-Литвиненко.
Співали Червону калину, як і ми сьогодні. І як і наші захисники, які обов’язково повернуться з перемогою, теж не зможуть ці трагічні події викреслити зі свого життя.
